пʼятниця, 28 вересня 2018 р.

18-та неділя після Зіслання Св. Духа - Покликання апостолів (Лк 5:1-11).

Одного разу, коли народ юрмився коло нього, щоб почути слово Боже, і він стояв біля Генезаретського озера, 2. побачив два човни, що стояли край озера; рибалки вийшли з них і полоскали сіті. 3. Він увійшов в один з човнів, що належав Симонові, і попросив його відплисти трохи від землі, а сам, сівши, з човна почав народ учити. 4. Коли він перестав говорити, сказав до Симона: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву.» 5. Озвався Симон і каже: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті.» 6. Так вони й зробили, і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися. 7. Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другім човні, щоб ті прийшли й допомогли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати. 8. Побачивши це Симон Петро, припав до колін Ісуса й каже: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина.» 9. Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним, із-за риб, що їх піймали; 10. також і Якова та Йоана, синів Заведея, які були спільниками Симона. Ісус же промовив до Симона: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити.» 11. І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за ним.
            Лука розповідає, що багато людей прийшли до Ісуса "щоб почути слово Боже". Поруч двоє братів займалися звичайною щоденною працею, щоб прогодувати свої родини. Цього дня, ці двоє аж ніяк не сподівалися, що Господь звернеться безпосередньо й дуже конкретно саме до них. Ісус попросив їх зробити те, що вони робили тисячі разів, щодня… Після їхньої згоди, їхнього послуху слову Христа,  звичайна щоденна праця, виконана вже у відповідності з Божим словом ("на Твоє слово закину сіті"), принесла надзвичайні плоди…
            Дотик Ісусового слова, зустріч з Ним, - назавжди змінили їхнє життя… Відтепер найважливішою справою їхнього буття, стало свідчення про цю особливу зустріч та унікальне Слово, котре змінює сенс існування людини, надаючи йому іншого виміру та змісту. З того самого дня, замість їхнього малого світу в околицях Генезаретського озера, відкрився інший світ, інші горизонти та місія. Місія, сповнюючи котру, вони уможливлювали іншим виходити поза тісноту їхнього тісного, часто сповненого хаосом чи стражданнями, малого світу…
            Єврейський термін на означення Божого слова - דָּבָר (dabar) на українську мову можна перекласти і як «слово» і як «вчинок/ дія». Це вказує на те, що Боже Слово є живе і діяльне (пор. Євр 4:12). Святе Писання каже, що увесь світ Бог створив Своїм Словом (Пс 32:6), тим самим Словом його підтримує (Євр 1:3), а вкінці часів це ж Боже Слово буде судити вчинки усіх людей (Йо 12:48). Час присвячений на слухання цього Слова (читання Біблії та роздуми над значенням тексту) дозволяє нам з мілини нашого існування, відплисти на глибінь автентичного життя й відтак відкрити для себе унікальну та вічно живу новизну Бога, а далі  по новому подивитися на таїнство людського життя, власної особи, а згодом і дар та неповторність інших людей навколо. Слово Ісуса, яке змінило життя апостолів, може так само радикально, неповторно та грандіозно змінити й наповнити неповторним змістом і наше, на перший погляд, цілком звичайне життя, для того, щоб ми могли смиренно та радісно засвідчити про справжнє Життя, усім хто Його шукає та потребує…
            В одній з своїх книг Том Райт каже, що є чотири основоположні практики, котрі формують життя християнина: молитва, Боже Слово, Пресвята Євхаристія та служіння ближньому.  Кожної неділі та в свята ми сходимося разом, щоб молитися, слухати Слово та святкувати Євхаристію. Від того наскільки щирою є наша молитва, уважне й осмислене слухання Слова та глибоке пережиття Євхаристії, - залежить  якість нашого служіння ближньому, міра нашої любові, або, просто кажучи, глибина нашого життя…  
P.S. На цьому блозі є також мої інші роздуми про цей євангельський уривок в Лк 5:1-11:
http://slovobozhe.blogspot.de/2013/10/5-1-11.html

Коментар на Євангеліє Неділі після Воздвиження є за наступним посиланням:

http://slovobozhe.blogspot.com/2014/03/834-91.html


вівторок, 25 вересня 2018 р.

Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (Йо 19:6-11, 13-20, 25-28, 30-35).

Та скоро побачили Його первосвященики та слуги, закричали: «Розіпни! Розіпни!» Каже Пилат їм: «Беріть Його ви і розіпніть, я бо жадної провини не знаходжу на Ньому.» 7. А юдеї йому: «У нас є закон, і за законом мусить Він умерти, бо Він із себе Сина Божого зробив.» 8. Як почув те слово Пилат, стривожився ще дужче. 9. Повернувся він ще раз у Преторію та й каже Ісусові: «Звідкіля Ти?» Не дав же йому Ісус одвіту. 10. «Зо мною не розмовляєш, - каже йому Пилат, - чи не знаєш, що в мене влада відпустити Тебе і влада розіп'ясти Тебе?» 11. І відрік Ісус: «Не мав би ти надо Мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори. Через те на отому, хто Мене тобі видав, більший гріх.»… 13. Тож зачувши ті слова, вивів Пилат Ісуса і сів на судівське сидіння, на місці, яке має назву Літостротон, а по-єврейському - Гаввата. 14. А був то день, коли споготовлювали Пасху, близько шостої години. І каже до юдеїв: «Ось цар ваш.» 15. Ті ж закричали: «Геть! Геть! Розіпни Його!» А Пилат їм: «Маю я вашого царя розіп'ясти?» І відповіли первосвященики: «Нема в нас царя, тільки кесар!» 16. І тоді видав він його їм на розп'яття.
17. І забрали вони Ісуса; і, несучи для себе хрест, вийшов Він на місце, зване Череп, а по-єврейськи Голгота, 18. де Його і розіп'яли, а з Ним двох інших: по одному з кожного боку, Ісуса ж - посередині. 19. Пилат же звелів написати напис і на хресті його примістити. Написано було: «Ісус Назарянин Цар Юдейський.» 20. Багато з юдеїв читали той напис, місце бо, де розп'ято Ісуса, було близько міста. Написано ж напис було по-єврейському, по-грецькому і по-римському…
25. А при хресті Ісусовім стояли Його мати, сестра Його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина. 26. Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, - а його ж любив Він, - мовить до матері: «Жінко, ось син твій.» 27. А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя.» І від тієї хвилі учень узяв її до себе. 28. А по тому Ісус, знавши, що все вже довершилося, щоб здійснилось Писання, промовив: «Спраглий я!» … 30. І, скоштувавши оцту, вимовив Ісус: «Звершилось»; і схиливши голову, віддав духа.
31. Через те, що це була п'ятниця, отже, щоб не залишилися в суботу тіла на хресті, - бо був Великдень тієї суботи, - то юдеї попросили Пилата, щоби переламали їм голінки й познімали з хреста. 32. Отож вояки прийшли і переламали першому голінки і другому, який був з ним розіп'ятий. 33. Та коли підступили до Ісуса й побачили, що він уже мертвий, то голінок не перебивали Йому, 34. лиш один з вояків проколов Йому списом бік. І потекла негайно ж кров - і вода. 35. І той, який бачив, свідчить те, і правдиве свідчення його; і він знає, що говорить правду - щоб ви теж увірували.
В день торжественного воздвиження животворящого Господнього Хреста читаємо кілька текстів з розповіді про Страсті Ісуса в Євангелії від Йоана. Більше інформації про особливість Страстей Ісуса в четвертому Євангелії можна знайти у моїй відео-лекції на цю тему за наступним посиланням:
В цьому ж дописі відзначу тільки окремі моменти, котрі слід мати на увазі, коли читаємо ці тексти, які розповідають про одну з найважливіших та найдраматичніших подій в історії людства.
Що насамперед важливо пам’ятати? Яким є контекст читання Євангелія свята? По-перше, все відбувається на Пасху. Йоан хоче, щоб ми подумали над тим, як Ісус застосовує символіку цього свята до себе (головним символом в Євангелії від Йоана з самого початку була Пасха). Ісус названий пасхальним агнцем (1:29, 36). На Пасху він пророкував про руйнування і відновлення Храму, маючи на увазі храм власного тіла (2:19-21). Він нагодував тисячі на Пасху і пропонував насититися його тілом і кров'ю (глава 6). Тепер він повертається в Єрусалим на останню Пасху…
В Йо 13:1 сказано, що «час прийшов/прийшла година». У попередньому розділі (12:23, 27 І відрікає їм Ісус: «Прийшла година для прославлення Сина Чоловічого) Ісус бачить, як насувається той момент, до якого було спрямовано все його земне служіння, але тепер Йоан говорить про цю «годину» з набагато більшою глибиною і точністю і вибудовує цілий ряд ідей, які Ісус розкриє нам в наступних розділах. Настав час, коли Ісус залишає цей світ і повертається до Отця.
По-третє (і для Йоана це найголовніше): все, що робиться, робиться заради найвищої любові. Згадаймо «доброго пастиря» з Йо 10. Пастир любить своїх овець, і вони відповідають йому любов'ю. І немає більшої любові, як та коли пастир кладе життя своє за овець. В Йо 13:1 сказано «полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця.»
Йоан є Богословом нового творіння. Тому важливо пам’ятати також, що Ісус був арештований у Гетсиманському саду – саду за Кедроном. Колись в саду Бог зустрічався з Адамом, – там Адам зрадив Бога. Тепер Бог знову приходить до саду…
Ісус в Євангелії від Йоана – від Бога, Він властиво і є воплоченим Богом. Тому Ісус керує ситуацією навіть в часі Страстей: «За те Отець мій Мене й любить, бо Я кладу моє життя, щоб знову його взяти. 18. Ніхто його в Мене не забирає, бо Я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати; від Отця мого прийняв Я цю заповідь.» (Йо 10:17-18).
В Описі Йоана немає суду Синедріону, де прийнято рішення про смерть Ісуса – в Йоана це рішення є раніше в Йо 11:45-53 (І бачивши, що вчинив Ісус, увірували в Нього численні юдеї, які зійшлися були до Марії. 46. Деякі з них, однак, пішли до фарисеїв та й оповіли їм, що вчинив Ісус. 47. Зібрали тоді первосвященики та фарисеї раду й заговорили: «Що робити нам? Силу чудес отой чоловік робить! 48. Якщо залишимо його так, то всі увірують у нього, тож нагрянуть римляни, місто наше знищать та й народ наш!» 49. Один же з них, Каяфа, що був первосвященик того року, мовив до них: «Нічого ви не розумієте, 50. то й не здогадаєтеся, що ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине.» 51. Сказав же він так не від себе самого, але, бувши первосвящеником того року пророкував, що Ісус мав умерти за народ; 52. і не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі. 53. Від того, отже, дня ухвалили вони його вбити).
Арешт відбувається в ночі, таємно… Ісуса запитують про Його навчання, але Він відповідає, що навчав про усе відкрито (на відміну від процесу, який відбувається над Ним)… Ісус щойно закінчив свою молитву до Отця, як справжній Первосвященик (Йо 17)… А тут допит проводить первосвященник Анна (5 його дітей були первосвящениками), хоч згадується і Каяфа, який був його зятем і керував 19 років (втриматися на такий термін коштувало дуже багато; римляни як правило міняли первосвящеників кожні 2-3 роки)…
Саме Євангеліє Свята починається з представлення частини доволі довгої розповіді, котра присвячена описові суду в Пилата (18:28-19:16). Йоан розвиває цей опис як драму з сімох сцен, центром яких є коронування Христа. Євангелист пояснює, чому Ісуса привели до Пилата: «Не дозволено нам нікого вбивати!» (18:31) та чому Пилат виніс смертний вирок «Відпустиш його, то не будеш кесаревим другом! Усяк, хто з себе робить царя, кесареві спротивляється!» (19:12).
Загалом в часі цього «суду» над Ісусом йдеься про наступне: Ісус пояснює Пилатові, що Його Царство не політичне; Юдеї визнають, що основна їхня претензія полягає у тому, що Ісус називав Себе Сином Божим (19:7); Пилат, якийсь час пробує примирити не примиренних противників; Ісус вказує, що Пилат не належить до істини (18:37), й в такий спосіб сцена перетворюється в суд над Пилатом, який не має влади над Ісусом (19:11). Ісуса б’ють по середині сцени, щоб розжалобити юдеїв («Ось чоловік»); проте юдеї поступившись месіянськими надіями «Немає у нас царя окрім кесаря» залишаються непохитні.
 Чергування подій всередині та назовні преторії підкреслює нерішучість Пилата та його вагання між бажанням зберегти справедливість (сумління не давало йому спокою) та страхом втрати посади. В Йо 12:42-43 сказано про подібну слабодухість фарисеїв: «А, однак, чимало й увірувало в Нього, навіть із знатних, лише з огляду на фарисеїв не признавалися, щоб їх не вилучили з синагоги; 43. славу бо людську дужче вони любили ніж славу Божу.». Перед подібним вибором стоїть кожна людина – завжди є вибір між світом і Христом…
Цей текст про фальшивий суд просто переповісти не можливо. Його треба просто читати. Нижче подаю схемку, яка при читанні полегшить розуміння динаміки розповіді.

1. Назовні:  вимога розп’яття (18:29-32)

5. Назовні: невинний та винуватий (19:4-8)
2. Всередині: Царство Христа  (18:33-38а)
6. Всередині: влада Пилата (19:9-12)
4. Всередині: коронування Царя (19:1-3)
3. Назовні: невинний та винуватий (18:38б-40)
7. Назовні:
вимога розп’яття (19:13-16а)
Як показано на схемі усі 7 актів творять між собою т. зв. хіязм – хрестовидне розташування сцен та ідей.
Йоан також підкреслює свобідну волю Ісуса в часі Страстей, Він сам вийшов на Голготу: «несучи для Себе хрест, вийшов Він на місце, зване Череп, а по-єврейськи Голгота, 18. де Його і розіп'яли, а з Ним двох інших: по одному з кожного боку, Ісуса ж – посередині» Череп – по-єврейському Голгота (Кальварія – лат.). Це було «лобне місце», - місце де проводили страти… Ця назва вказує також на те, що там могло бути багато голів страчених злочинців, а не тільки факт, що гора мала форму лисої голови. Перші християни вважали Голготу місцем погребення Адама (Оріген, Тертуліан)…
Згідно з єврейськими переказами, датованим II ст. або більш раннім часом, пасхальних агнців підвішували на залізних гаках і здирали з них шкіру. Тут підвішений Ісус…
Хоча розп’яття й було дуже поширеним явищем, євангельська оповідь про розп’яття Ісуса містить найповніший опис того виду страти в стародавній літературі. Чому ж тоді про розп’яття згадували тільки побіжно, рідко зупиняючись на деталях? Чому багато письменників, які мали б описати розп’яття у своїх творах, уникали цієї теми? На це було кілька причин.
Перша причина. Для більшості культурних, освічених письменників давнини розп’яття було надто огидним явищем, щоб про нього говорити. Цей вид страти мав заподіяти засудженому якомога більше болю: надзвичайно повільна смерть наставала від задухи, спеки чи переохолодження.
Друга причина, через котру розп’яття рідко згадували в стародавній літературі, полягала в передбачуваній нікчемності засуджених. Гідні поваги люди – римські громадяни та важливі суспільні діячі – не могли бути розп’яті. Це було долею нижчих верств населення – рабів і чужинців (через це розп’яття називали карою для рабів: servile supplicium).
Розп’яття являло собою зворотний бік медалі під назвою «Рах Romana» – запоруки порядку, миру та безпеки. Але мир і процвітання забезпечували жорстокі, варварські методи. Розп’яття було вигідне для тих, хто користувався благами ідеалізованої ними цивілізації. Про нього можна було з легкістю забути, адже саме такою була мета цієї кари – стерти з лиця землі пам’ять про неугодних, яким довелося дуже дорого заплатити за блаженні мріяння сучасників. Саме знищити пам’ять про особу – є третьою головною причиною.
Але Бог діяв і в цьому пеклі. Слова, що Ісуса розп’яли «посередині» (Йо19:18), вказують на те, що Його страсті є відкупительними для всіх людей і з цього часу стають центром і  осердям для всього грішного людства. Щоб збулося пророцтво Ісаї (53:12), Ісуса розп’яли між двома розбійниками. Від так сьогодні вже ніхто хто лежить під тягарем гріха не може сказати, що для нього чи неї вже немає надії…
На Хресті прибили табличку на трьох мовах: «καὶ ἦν γεγραμμένον Ἑβραϊστί, Ῥωμαϊστί, Ἑλληνιστί». Тобто на Арамейській, Латинській, Грецькій – в грецькому оригіналі тут немає сполучника, і це означає, що список можна було б продовжувати: тут не просто вказані найважливіші мови в Палестині в тому часі, але й що ця подія має переповідатися на усіх мовах світу, оскільки має значення для всіх людей…
Присутність під Хрестом Діви Марії змушує нас дивитися на цю подію в контексті «Знаків» (так Йоан називає чудеса Ісуса) Ісуса в четвертому Євангелії: починаючи від першого в Кані, де була присутня Його Мати (Йо 2:1-18) і до останнього – Воскресіння (Йо 20). В Кані Ісус сказав, що ще не прийшов Його час. Тепер час прийшов… Гра артиклів в грецькому тексті (вірші 25-26) показує, що Ісус не дивиться на Свою (тільки особисту) матір, але її материнство вже поширюється на весь світ. Своїм болем і терпінням Вона особливим чином бере участь в ділі відкуплення – і саме про це їй пророкував праведний Симеон (Лк 2:34-35). Стаючи її сином, улюблений учень – Йоан приймає Її до себе (грецькою дослівно – «в число своїх»), – а в Пролозі Євангелія було сказано: «Прийшло до своїх, - а свої його не прийняли. 12. Котрі ж прийняли його - тим дало право дітьми Божими стати, які а ім'я його вірують; 13. які не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише - від Бога народилися.» (Йо 1:12-13). Це нове народження від Бога, здійснюється завдяки смерті Його Єдинородного Сина та через Марію.
Дар Матері – останній земний жест Христа, найвище самовідречення. Віддаючи Матір – Ісус уже немає нікого; нікого, крім Отця, до якого Він іде…
«А по тому Ісус, знавши, що все вже довершилося, щоб здійснилось Писання, промовив: «Спраглий я!» (διψῶ) 29. Стояла ж посудина, сповнена оцтом. От і подали йому до уст настромлену на тростину губку, просяклу оцтом. 30. І, скоштувавши оцту, вимовив Ісус: «Звершилось» (τετέλεσται - verb ind. Perf. Pass. 3-rd p-n); і схиливши голову, віддав духа». В цих віршах хочу підкреслити тільки два слова. «Спраглий» – Той Хто Є джерелом живої води (пор. розмови з Никодимом та Самарянкою – Йо 3-4), Хто Сам закликав на весь голос у часі свята Кучок: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п'є!» (Йо 7:37) тепер є обезсилений і спраглий… «Звершилось». Слово «звершилося» в грецькому оригіналі вказує на Бога як підмет дії (т. зв. passivum Divinum) й тим самим підкреслює, що в цих шокуючих для людського розуму, сповнених людської жорстокості подіях, Бог попри все реалізує Свій план спасіння світу.
Останні вірші сьогоднішнього Євангелія демонструють це дуже промовисто – після смерті Ісуса «голінок не перебивали Йому, 34. лиш один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров - і вода.». В Пс 34:20-21,23 сказано, що кість праведника не буде поламана. В описі Виходу з Єгипту через Червоне море  – так само представлений ритуал з пасхальним агнцем (пор. Вих 12:10,46; Числ 9:12). Євангелист також бачить тут зв'язок між кров’ю, яка витекла з боку Ісуса та кров’ю, котра врятувала єврейських первенців і встановила Союз між Богом і Його народом. В сакраментальному значенні –  це вода Хрещення та кров Євхаристії. В еклезіологічному сенсі Отці Церкви підкреслювали ще одну важливу деталь – слово  πλευρά (бік) в грецькому перекладі Старого Завіту (Септуагінті) вживається на означення ребра Адама (Бут 2:21-22) – звідси, Церква – Нова Єва народжена з боку розп’ятого і померлого Христа.
Автор Євангелія – є просто свідком цієї Тайни Божої Любові. Він є «той, який бачив, свідчить те, і правдиве свідчення його; і він знає, що говорить правду - щоб ви теж увірували» (Йо 19:35). В біблійному розумінні «повірити» означає довіритися Богові; почати нове життя в довірі до Того, Котрий «показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками.» (Рим 5:8).
Використана література:
Bauckham R., Hart T., At the Cross: Meditations on People Who Were There, Darton, Longman & Todd, Limited, 1999
Brown R. E. An Introduction to the New Testament. – New York; Doubleday, 1997, P. 356-358
Gundry R. H., Commentary on the New Testament. Verse-by-Verse Explanation with A Literal Translation, Baker Academic 2010, P. 451-454
П. Дюмулен, Евангелие от Иоанна. Комментарий, Paoline 2006, С. 181-205
Wright N. T., Evans C. A. Jesus, The Final Days: What Really Happened, Westminster John Knox Press, 2009, p. 29-30.
Wright T., John for Everyone Part 1: Chapters 11-21 Pt. 2 (New Testament for Everyone), SPCK, Kindle Edition, Kindle Location 822-896






субота, 22 вересня 2018 р.

17-та неділя після П'ятидесятниці: віра жінки ханаанянки (Мт 15:21-28).

Ісус вийшов звідти й пішов в околиці тирську та сидонську. 22. Коли це жінка ханаанянка вийшла з цих околиць і почала кричати: «Змилуйся надо мною,
Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно.» 23. Він же не озвався до неї і словом. Тут приступили його учні й почали його просити: «Відпусти її, бо вона кричить за нами.» 24. А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля.» 25. Та ж підійшла і, вклонившись йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!» 26. Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.» 28. Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш.» І видужала її дочка від тієї години.
           Текст Євангелія цієї неділі містить досить складні теми, серед котрих принаймні дві є доволі промовистими: тема пріоритетів місії Ісуса серед власного народу та готовність язичників до зустрічі з Ісусом, яка перевершує наші уявлення та сподівання.
Окрім того, реакція Ісуса на несподіваний вияв віри жінки-язичниці часто  викликає критичні запитання. Основні можна звести до наступного: «Чому Ісус виглядає жорсткий, зверхній та навіть нечутливий?». На ці й подібні запитання існують  різні пояснення.
Насамперед, не можна ігнорувати факт, що сам Ісус посилаючи Своїх учнів на проповідь наказував їм: «У дорогу до поган не пускайтесь і в самарійські міста не заходьте. 6. А йдіть радше до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт 10:5–6). В цьому наказі не йшлося про якісь етнічні мотиви, але радше про сповнення місії Ісуса – спочатку пробудити власний народ. Ізраїль, котрий Господь вибрав для того, щоб розв’язати проблему гріха, але який і сам став частиною проблеми. Його «світло» замість світити усім народам правду про Бога, було сховане і світило саме для себе, а «сіль» котра мала зберігати світ від зіпсуття, як би парадоксально це не звучало, втратила свою властивість, – саме так слід розуміти значення слів Ісуса про світло та сіль у Нагірній проповіді (Мт 5:13–14).
Дехто вважає, однак, що таким чином «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам».  Відтак, іронічний вислів Христа, та постава жінки ханаанянки мали б трохи присоромити учнів й спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.
Дуже важливо, одначе, не ідеалізувати язичництво загалом, а чітко розрізняти існуючий страхітливий стан речей у тодішньому язичництві та факті, що Бог ненавидячи гріх, який руйнує життя людей, все ж любить усіх без винятку людей відвічною любов’ю (пор. Єр 31:3).
В чому ж тоді унікальність віри язичницької жінки? Щоб це зрозуміти слід добре уявляти культурно-історичне тло цієї історії. Факт події, яку описує цей євангельський уривок є доволі феноменальний. В часи Ісуса щоб дістатися з Галилеї до  Кесарії Филипової  потрібно було  перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники.  Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону – землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1 Цар 16:31), й ми знаємо, як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили  Ханааняни – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю й пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Хоча подібне відношення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно не прийнятне, проте читаючи деякі тексти П'ятикнижжя можемо побачити, що ханааняни самі своїми злочинами заслужили таке покарання; євреї були тільки простим знаряддям божественної кари. Вже в часі укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам  дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі («а на четвертому поколінні вони повернуться назад сюди, бо досі ще не сповнилися гріхи аморіїв.» (Бут 15:16)).
Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних й принижуючих людину: книга Левіт 18:1–25, перелічивши кровозмішання, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм  та скотоложство, додає: "Не скверніться нічим цим; бо тим усім осквернилися народи, що оце виганяю з-перед вас. 25 І як осквернилася земля, я покарав її за її провину, й вона виблювала своїх мешканців. 26 Ви ж пильнуйте моїх законів і моїх присудів, і не чиніть ніякої з отих гидот, - ні тубільці, ні приходні, що перебувають серед вас; 27 усі бо оті гидоти чинили люди цієї землі, що були перед вами, і земля осквернилась. 28 І тим робом земля не виблює вас за те, що скверните її, як виблювала народи, що були перед вами. 29 Кожен бо, хто допуститься якоїсь із тих гидот, — кожен такий буде викорінений з-поміж людей своїх. 30 Тож допильновуйте моїх заповідей, щоб не виконували якогось з отих мерзенних звичаїв та щоб не осквернились ними: Я Господь, Бог ваш». Те саме зустрічаємо в Лев 20:22–24; Втор 9:5; 12:29–31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед ханаанян дійсно були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натрапляв на велику посудину й знаходив у ньому те, що вже очікував знайти – кістяк дитини, або трохи старшу дитину, що був там замурований, як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що, коли певні злочини перетворюються в загальноприйнятий звичай, Бог допускає кару за це на весь народ.
Божа воля стосовно людського роду, проте, є радикально інакшою. В розповіді про жінку ханаанянку, бачимо сповнення часу, про який пророкував  Ісая – хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (Іс 53:6–8; також 40:11 та 56:11), втім Його головне завдання, це примирити з Богом усі народи: «Я, Господь, покликав тебе для перемоги, держатиму тебе за руку, я берегтиму тебе, поставлю тебе у завіт люду, світло народам, 7. щоб сліпим очі відкривати, виводити з в'язниці в'язнів, з темниці тих, що сидять у темряві» (Іс 42:6–7); «Того мало, що ти слуга мій, щоб відновити потомство Якова, щоб привести назад тих, які спаслися з-поміж Ізраїля. Я зроблю тебе світлом народів, щоб моє спасіння дійшло до кінців світу» (Іс 49:6).   Жінка ханаанянка на противагу до мерзенної поведінки своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму. Ця язичниця, випереджуючи визнання Ісуса учнями (так само як Самарянка в Йо 4) тричі називає Його Господом, а також звертається до Нього месіанським титулом – називаючи Сином Давида. Вона смиренно визнає пріоритет Ізраїлю у Божих планах (Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.») й в той сам час так наполегливо просить Ісуса про зцілення дочки, що Він напевно зі захопленням говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш».
Таким чином Матей показує, що люди, які живуть поруч з нами можуть бути  відкритими на Бога набагато більше ніж ми собі здатні уявляти. Матей також, хоче, щоб ми усвідомлювали, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні тупики.
Жінка ханаанянка живучи по сусідству з Ізраїлем могла щось чути про Ісуса. Та віра, яку в результаті Бог зродив у її серці, перевершує усякі сподівання. Це вказує нам, що благовістуючи Ісуса невіруючим людям, які живуть поруч з нами, ми не починаємо з «чистого листка». Більше ніж говорити, важливо свідчити життям і делікатно шукати «точки дотику»…
Цілком природно виникає ряд питань, які Матей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислові? Як сильно бажаємо ділитися Євангелією не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що є послані до всіх народів (пор. Мт 28:19–20 та Лк 24:47–48)? Що для нас означають слова євангелиста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19:10)?  Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам не приємні, та знімати з них, нами ж навішані, ярлики, усвідомлюючи,  що Бог діє в житті людини постійно та шукає її аж поки не знайде (порівняй притчу про загублену вівцю в Лк 15:4–7 з розповіддю про розбійника на хресті в Лк 23:39– 43)? 

P.S.  Інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням:

середа, 19 вересня 2018 р.

Різдво Богородиці (Лк 10:38-42; 11:27-28)

Коли ж вони були в дорозі, він увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім'я, прийняла його в хату. 39. Була ж у неї сестра що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. 40. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла.» 41. Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, 42. одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.»  11:27. Коли він говорив це, жінка якась, піднісши голос з-між народу, мовила до нього: «Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили.» 28. А він озвався: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають.»
В часі багатьох богородичних свят ми читаємо Євангеліє про сестер Лазаря – Марту і Марію. Цей уривок особливим чином підкреслює ті чесноти, які в унікальний спосіб уособлювала Пречиста Діва Марія. Однак, перед тим як поглянути на цей текст, важливо звернути увагу на кілька попередніх уривків – тобто трохи ширший контекст читання свята, який дозволить нам глибше зрозуміти чому Церква в день свята Різдва Богородиці читає уривок про Ісуса, який гостює в домі Лазаря, а  також згадує про особливу поведінку його сестер.
В першому уривку, який потрібно взяти до уваги, в Лк 10:21-24 Ісус каже:  «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам. Так, Отче, бо так тобі подобалося. 22. Все передав мені Отець мій, і ніхто не знає, хто є Син, крім Отця, і хто є Отець, крім Сина, та кому Син схоче відкрити!» 23. Потім, звернувшися до самих учнів, він промовив: «Щасливі очі, що бачать, що ви бачите. 24. Кажу бо вам, що багато пророків і царів хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули.»
В другому уривку, який вже безпосередньо межує з нашим читанням свята, на самому початку читаємо, що «якийсь законовчитель устав, щоб Його (Ісуса) випробувати, та й каже: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» (Лк 10:25).
Отож, Ісус щойно ствердив, що ніхто не знає Отця тільки Син і відразу приходить законовчитель і питає, що робити, щоб осягнути вічне життя – життя у Божому Царстві, життя, яке може дарувати тільки Отець. Ісус також проголосив, що Бог сховав свою мудрість від мудрих, а тут приходить один з цих мудрих вчителів Закону і запитує Ісуса. У відповідь Ісус розповідає притчу про милосердного самарянина і тим самим розширює горизонти розуміння хто є ближнім[i]
Відтак, у цих двох уривках Ісус навчає про любов до Бога і любов до ближнього, як спосіб щоб осягнути вічне життя.  А потім читаємо розповідь Луки про Марію з Витанії, яка «сівши в ногах Господа, слухала його слова.» (Лк 10:39). І коли її схвильована сестра Марта бачить, що не встигає приготувати на стіл і просить Ісуса, щоб той сказав Марії, щоб їй помогла (Ісус був як мінімум з 12-ми апостолами, якщо не з усіма 70-ма й тому Марта чисто по людськи переживала, що не встигне сама приготувати їжу для стількох людей[ii]) Ісус у відповідь каже їй: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, 42. одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.» (Лк 10:42). Тобто Господь хвалить Марію за поставу учня, оскільки «сидіти біля ніг якоїсь людини означало, просто кажучи, вчитися від неї. А біля ніг равина сидів лише той, хто сам хотів стати равином. Тут не мається на увазі навчання заради самого навчання. Марія просто спокійно зайняла своє місце майбутнього вчителя і проповідника Божого Царства. І в цьому Ісус її схвалює».[iii] Відтак,  «Марія представляє всіх тих жінок, які, слухаючи промови Ісуса про Царство, відчувають, що Бог закликає їх як слід прислухатися, щоб потім самим звіщати те ж саме».[iv] Тому «в уривку йдеться про заклик Ісуса, який зміщує кордони та умовності між людьми. Його учнями та свідками покликані бути, як чоловіки так і жінки.»[v] Марта ж, так само як і законовчитель, ще всього не розуміє…
Як усе вище сказане дозволяє нам краще зрозуміти значення свята Різдва Богородиці? Як усі вище наведені лінії текстів допомагають нам глибше усвідомити духовну велич та чудовий приклад учнівства для кожного християнина в особі Богородиці?
Насамперед важливо усвідомлювати, що майже двотисячолітня рефлексія Церкви над роллю Марії в Історії Спасіння, допомагає нам побачити вже в цьому святі зв’язок з подіями її подальшого життя. Адже ціле її життя – це чудовий приклад учнівства. В дійсності, щоб звести воєдино усі висновки не потрібно великих зусиль. Євангельські тексти 10-ї глави в Луки, а також інші тексти Писання, дуже виразно змальовують духовний портрет Тієї, яку наша літургійна традиція називає «позолоченим кивотом Нового Завіту»: з юних літ Вона Сама за найбільшу радість та найвищий привілей Свого життя вважала просто буття Господньою слугинею й сильно бажала, щоб Боже слово сповнилося в її житті (в Лк 1:38 на місці українського вислову «Не хай станеться» в грецькому оригіналі вжите дієслово γένοιτό/ genoito – це  особливий спосіб дієслова, який називається оптативом, тобто бажальним способом; відтак це дієслово можна перекласти як «Не хай станеться! Я так сильно того бажаю»)
            Тому святкуванням Різдва Богородиці ми дякуємо Богові за Його вірність людям впродовж історії. Дякуємо за дивовижну діяльність Його провидіння та сповнення обітниці, котру часто називають Протоєвангелієм – саме тут Господь каже змієві, що потомство жінки зруйнує його силу: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту.» (Бут 3:15). Через  народження Діви Марії, а потім і її згоду прийняту Божу волю – ми звільнилися від влади смерті та були всиновлені Богом: «Як же сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, 5. щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення.» (Гал 4:4-5).
В  Її народженні ми дякуємо Богові за дар маленької дитинки Марії престарілим батькам Йоакиму та Анні. Цей особливий дар пригадує нам, що все, що ми одержуємо – маємо від Нього (пор. 1 Кор 4:7), а дар життя є завжди найціннішим і найбільшим даром. В цьому святі дуже виразно заховане послання про те, як життя однієї людини проведене у відповідності з Божою волею, може змінити історію світу.
В святі Різдва, ми, які живемо багато років після цієї події і маємо перед очима увесь духовний шлях Пречистої Діви Марії, також дякуємо за Її смиренний та не нав’язливий приклад життя, котрим Вона запрошує нас усіх не боятися довірити Богові наше життя (напр. постава Марії у часі Благовіщення – Лк 1:26-38).
Дякуємо за радісне свідчення та запрошення пізнати у чому полягає справжня мудрість (пор. Лк 10:21) та як осягнути життя вічне (пор. Лк 10:25) – тобто як пізнати та любити Бога і людей…
Дякуємо за приклад місіонерської постави, котрою Вона закликає нас ділитися власним досвідом Бога та допомагати іншим його переживати – в часі свята П’ятидесятниці, Богородиця є поруч з апостолами й сама уже переживши унікальний досвід Святого Духа є поруч з тими, хто ще тільки має Його пережити (пор. Дії 1:14 та 2:1).
Дякуємо в Її особі за чудову школу учнівства та духовного життя, а також приклад того, як спочатку тихо і зосереджено вслухатися в Боже Слово, зберігати Його у своєму серці (пор. Лк 2:19; 2:51), а щойно потім виконувати Його (пор. Лк 11:28) – тобто іти і робити так само як робив Ісус (пор. заклик Ісуса до законовчителя в кінці притчі про милосердного самарянина: «Іди і ти роби так само» - Лк 10:37).
 Дякуємо за приклад, як надіятись на Бога навіть тоді, коли  все виглядає абсолютно безнадійним (напр. постава Марії під Хрестом, котра навчає нас надії – Йо 19:25-27; властиво це постава, яка запрошує бачити далі поза Хрест, щоб потім стати свідком Воскресіння, бо ж «надія {на Нього} не засоромить» – Рим 5:5).
Це свято є особливою нагодою, щоб вчитися дякувати Богові за Його вірність, чудові дари та незбагненні дороги Його провидіння, а також радіти, що через Богородицю, котра бачила та чула те, «що багато царів та пророків хотіли чути і бачити» ми є щасливі – бо вже 2 000 років можемо бачити, а також чути про великі діла Господні.  



[i] Culpepper R. A., The Gospel of Luke: Introduction, сommentary, and reflections (The New Interpreter’s Bible, 9), Nashville 1995, - P. 226
[ii]  Gundry R. H., Commentary on the New Testament. Verse-by-Verse Explanation with A Literal Translation, Baker Academic 2010, - P. 586
[iii] Wright N. T., Luke for Everyone. Westminster John Knox Press 2004, Kindle Edition, - P. 130-131
[iv] Ibid - P. 131
[v] Ibid - P. 131

пʼятниця, 14 вересня 2018 р.

Коментар до Євангелія на 16-ту Неділю по Зісланні Святого Духа (Євангеліє від Матея 25, 14–30).

1. Контекст уривку
  Говорячи про контекст будь-якого уривку Євангелія від Матея, слід відзначити характерну літературну особливість цього Євангелія, яка полягає в чергуванні певного зразка, відповідно до котрого воно побудоване. Отже, євангелист ритмічно уклав весь матеріал в такий спосіб, що розповідні блоки, які описують діяльність Ісуса, змінюються проповідницькими блоками (т. зв. діяльні та навчальні частини). Євангеліє від Матея містить п’ять частин з великими промовами Ісуса:
1. Мт. 5–7: т. зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства (щоправда, Матей, як єврей, який пише до євреїв, аби переконати їх, що Ісус – це обіцяний від пророків царствений Месія, замість вислову «Царство Боже», вживає типовий для його одноплемінників термін «Царство Небесне»).
2. Мт. 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх, як вони мають поводитися та чого сподіватися).
3. Мт. 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства – як воно непомітно починається, росте і т. д).
4. Мт. 18: Навчання про Церкву (йдеться переважно про стосунки, які мають бути між синами та дочками Царства).
5. Мт. 23–25 Остання промова Ісуса (Мт. 23 містить гострий виступ Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт. 24–25 знаходимо Його слова Ісуса про долю Єрусалиму: йдеться передусім про 70-ті роки першого століття та про долю світу перед його другим приходом – Парусією).
Матей навіть встановив формулу, щоб уніфікувати ці підрозділи, завершуючи їх висловом: «Коли Ісус закінчив [ці слова]» (7, 28; 11, 1; 13, 53; 19, 01; 26, 1).
Відтак уривок Мт. 25, 14–30 є частиною останньої великої промови Ісуса, виголошеної за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням. У Мт. 23 містяться доволі суворі слова Ісуса проти лицемірства фарисеїв. У Мт. 24–25 подано досить динамічне й насичене пересторогами останнє навчання Ісуса. Отож, у Мт. 24, 1–3 сказано, що існує тісний зв’язок між зруйнуванням Єрусалиму та кінцем цього віку. Спочатку Ісус описує період між своїм Першим пришестям та Парусією: будуть природні катастрофи, війни між народами, поява лжемесій, гоніння на Божий народ та загальне проголошення Доброї Новини про Царство (Мт. 24, 4–14). Далі Ісус говорить про катастрофу, яка скоро спіткає юдейський народ (це ж подано в Мт. 22, 7; 23, 38), кульмінацією котрої буде зруйнування Єрусалиму та Храму в 70-му році (Мт. 24, 15–25). Потім (час відомий тільки Отцеві – Мт. 24, 36) Син Людський повернеться у великій славі в супроводі апокаліптичних знамень, щоб зібрати свій народ (Мт. 24, 26–36). Та ж пересторога стосується до повернення Сина Людського в більш віддаленому майбутньому (Мт. 24, 36–51): безсумнівність події та незнання термінів мають спонукати віруючих до пильності та вірності, оскільки ця подія принесе і спасіння, і суд. Для увиразнення теми Ісус розповідає притчу про мудрих і немудрих дів (Мт. 25, 1–13) та притчу про таланти (Мт. 25, 14–30). На завершення Ісус розповідає притчу про овець та козлів (Мт. 25, 31–46), у якій йдеться про потребу правильного відгуку на слова благовісників Христа; ті, хто годує, одягає їх та піклується про них, – засвідчують прийняття звістки апостолів та їхнього Господа (Мт. 10, 40–42).
2. Текст та корткий коментар[i]
Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати своїх поглядів. Натомість за допомогою притч Ісус входив у довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб, спонукав їх до рефлексій та відповіді на Його слово. Теми притч були зі звичайного життя, яким жили Ісусові сучасники, і тому були близькі та зрозумілі кожному.
14 І Царство Небесне буде мов той чоловік, що, вирушаючи в дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно.
Багаті землевласники зазвичай залишали свій маєток під нагляд досвідчених керівників, яким довіряли провадити своє господарство, контролювати витрати й прибутки та примножувати багатство. Це могли бути вільні люди або (як у цьому випадку) слуги.
15 Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав.
Хоча вартість таланту була різною в різні епохи в різних місцях, можемо орієнтовно оцінити ці таланти в 50, 20 і 10 тис. динаріїв відповідно. Оскільки один динарій становив середній денний заробіток, то ця сума була «малою» (25, 21–23) тільки для дуже багатої людини, яка, ймовірно, довірила своє багатство найбільш надійним й обережним слугам. Отримавши значний капітал, вони могли вкласти його у вигідну справу, а оскільки більшість людей взагалі не володіла подібними сумами, то це була унікальна можливість отримати великий дохід. Саме ця притча надала метафоричного сенсу слову «талант» – значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом.
16 Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов й орудував ними, і придбав других п’ять талантів. 17 Так само і той, що взяв два, також придбав два других.
  Кожному слузі було дано різні (але всім дуже великі) таланти (суми грошей), кожному за його силою, з надією, що вони сторицею повернуть їх. Бог визнає, що всі ми різні, і не очікує від нас неможливого.
18 А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму і сховав гроші пана свого.
Один із найнебезпечніших (але й найменш прибуткових) способів зберегти гроші – закопати їх у землю. Такі скарби, свого часу не запотребовані з різних причин, знаходять до сьогодні (у Лк. 19 слуга вчинив ще гірше: він просто загорнув гроші в хустку, навіть не закопавши їх, що було вкрай нерозумно й небезпечно).
19 По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними рахунок.
За відсутності регулярних транспортних засобів час повернення навіть із добре спланованої поїздки визначити було важко. Ця притча, на відміну від попередньої, роз’яснює, що означає бути готовим. Це не означає перебувати в неробстві – необхідно виконувати доручену справу, використовуючи всі наявні можливості.
20 Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: – Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, ось я придбав других п’ять талантів. 21 Сказав до нього його пан: – Гаразд, слуго добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 Приступив і той, що взяв був два таланти, і каже: – Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я.
23 Сказав до нього пан його: – Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Показово, що двоє слуг отримали однакову нагороду від свого господаря (21, 23), хоча вихідні завдання, а отже, і їх виконання були різними. У давнину був популярний принцип: чесність у малому свідчить про чесність у великому. Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято» (пор. 25, 10). Господар, повернувшись, влаштував свято і віддав належне своїм кмітливим рабам.
24 Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: – Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. 25 Тому зі страху я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.
Третій слуга, ймовірно, був не такий уже й дурний – його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало небезпекою втрати, тобто було не менше надійним, ніж закопати гроші. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не відповідаю».
Мати «менший» дарунок не означає не вживати належних зусиль для його реалізації. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його. Прагнучи застерегти себе від помилки, він закінчив тим, що вчинив неправильно.
26 Озвався його пан і каже до нього: – Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. 27 Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками.
Хоча практика давати гроші на відсотки й суперечила єврейським законам (Вих. 22, 25; Лев. 25, 36–37; Втор. 23, 19–20; Неєм. 5, 7; Пс. 14, 5; Прип. 28, 8; Єз. 18, 8.13.17; 22, 12), язичники не корилися цим вимогам. Більше того, євреї могли залучати їх для здійснення подібних операцій, і тому багато представників єврейської знаті дотримувалися грецьких звичаїв, а не офіційних приписів юдаїзму. Подібно до того, як рабини могли розповідати притчі про царів через довгий час після зникнення царів із єврейської Палестини, Ісус міг сподіватися, що його слухачі зрозуміють мораль цієї притчі.
Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (24), це не є алегоричним зображенням Бога; Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого й вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю й відгукнутися всім серцем. Маємо використовувати його дари відповідально, але при цьому сміливо й завзято. Таким чином підготуємо себе до Парусії.
28 Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. 29 Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має.
Щодо духовних багатств Ісус застосував принцип: хто багатий у Бозі, того Бог вчинить ще багатшим у час остаточного розрахунку. Хто, однак, не посідає жодних скарбів, які важливі в небі (пор. Мт. 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим.
30 А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
Темрява в інших текстах символізує пекло (пор. Мт. 8, 12).
3. Прагматичний аналіз
3.1. Ситуаційний контекст (як сприймали притчу сучасники Ісуса)[ii] У часи Ісуса історію про слуг і їхнього пана (який від’їжджає, давши їм завдання), безсумнівно, мали б розглядати як розповідь про взаємини Бога та Ізраїля. Мабуть, євангелист Лука хоче, щоб ми саме так розуміли його версію тієї ж історії (Лк. 19, 11–27). Якщо навіть у Нагірній проповіді можна бачити насамперед виклик Ісуса тодішньому Ізраїлеві , то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так само. За такого тлумачення притча добре поєднується із 23-ою главою, де Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий слуга, який сховав гроші («талант») свого пана. У якому сенсі книжники та фарисеї отримали в дар свій талант? Їм було дано Закон Мойсея, Храм і досвід присутності Бога серед них . Їм було дано чудові обітниці, що Бог благословить не тільки Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. Проте вони закопали цей свій талант у землю, не захотівши бути світлом світу, а приберігши світло для себе (пор. Мт. 5, 14–16). Вони були негідними слугами, а тепер їхній пан нарешті повертається і збирається спитати з них звіт. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму треба сприймати як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.
Але про кого ж йдеться в притчі під образами двох слуг, які залишилися гідними довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на заклик Ісуса настільки поширюють блага, даровані Ізраїлю, що стають уже чимось новим (пор. 2 Кор. 5, 17). Це слуги Царства Божого, що подібне до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (пор. Мт. 13, 31–32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. Коли Ісус прийшов до Єрусалиму, аби пришвидшити останнє зіткнення між Царством Божим і його ворогами, віддані Христові учні уподібнюються до слуг, які правильно повелися з грошима, котрі їм довірили.
3.2. Сучасний контекст (що означає притча для сучасних християн)
Завжди існує небезпека, що люди будуть сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки й одного разу прийде, аби провести вирішальний іспит, приготувавши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, ця притча має навіть посилити це враження. Але, звичайно ж, мусимо завжди протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Христос каже, що Він прийшов кликати не праведних, а грішників та знайти і врятувати заблуканих (пор. Лк. 19, 9–10). Ісус твердить, що митники та грішники, які провалили всі іспити юдаїзму, увійдуть до Царства Небесного попереду книжників і фарисеїв. Врешті, ціла глава в Євангелії від Матея (23-я) містить Ісусові застереження, звернені до самовпевнених лідерів єврейського народу. Отже, про що ж ця притча?
Зазвичай вважають, що так Ісус готує своїх учнів до довгого періоду його відсутності, коли їм потрібно буде виконувати його доручення; коли Він повернеться, то буде судити відповідно до того, наскільки учні впоралися з покладеними на них завданнями. У Новому Завіті знаходимо кілька місць, де перелічено дари та служіння, які отримують члени Церкви: Рим. 12, 6–8; 1 Кор. 12, 8–10; 1 Кор. 12, 28–30; Еф. 4, 11; 1 Пт. 4, 9–11. Дуже важливим є той факт, що дари дано для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 7). Упродовж всієї історії спасіння не засвідчено жодного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цього вибору своєму планові спасіння, призначеному для всіх[iii]. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності: наприклад, єпископ відповідає перед Богом не тільки за себе, а й за священиків та вірних своєї єпархії; за те, як голоситься Добра Новина, та за багато іншого. Подібно є з кожним станом та служінням – великі знання накладають велику відповідальність (пор. Лев. 26, 18; Ам. 3, 1–2)[iv]. Зрештою, «depositum fidei, що міститься у Святій Традиції та у Святому Письмі, був доручений апостолами усій Церковній спільноті[v]». Прикладом глибокого розуміння відповідальності за все, що отримав від Господа є св. ап. Павло, який пише: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави це мій обов’язок. І горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Уся церковна спільнота та кожен її окремий член, усвідомлюючи, що «ми рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, аби звістувати великі діла Того, хто нас (у тексті: вас) покликав із темряви у своє дивне світло» (1 Пт. 2, 9 – 5, 9), повинні бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас (в тексті: вас) вимагає слова про нашу (у тексті: вашу) надію» (1 Пт. 3, 15), та, розвиваючи Богом даний дар, або талант (Мт. 25, 14–30; чи міну – Лк. 19, 11–27), чи вдосконалюючи довірене служіння, очікувати на прихід Господа Ісуса Христа. А оскільки Господь прийде несподівано (пор. Лк. 12, 40, 46; 1 Сол. 5, 2–3) «уся наша істота – дух, і душа, і тіло буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (пор. 1 Сол. 5, 23), щоб не тільки уникнути покарання (пор. Лк. 12, 47–48), а й прийняти від Господа нагороду (пор. Лк. 19, 17.19), увійшовши в його радість (пор. Мт. 25, 21.23) та знайшовши себе записаними в книзі життя (пор. Од. 21, 27).
«Остаточний іспит», однак, у будь-якому разі треба розглядати в ширшому контексті. Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати блага, даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл , щоб знайти серед Свого вибраного народу тих людей, які розумно використали щедрі Божі дари. І ми можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі буде через Ісуса зважувати все, що християни роблять протягом свого життя (пор. 1 Кор. 3, 10–15, 2 Кор. 5, 10). Усе це дуже важливо й не може бути упущено. Проте маємо також завжди пам’ятати, що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, який послав нам Ісуса на знак Своєї любові. Остання притча міститься перед самим апогеєм усієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «життя своє як викуп за багатьох» (пор. Мт. 20, 28). Жахаючись того, що деякі люди, за словами Ісуса, будуть кинуті в темряву, де «плач і скрегіт зубів», ми завжди маємо пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчув себе покинутим Богом (пор. Мт. 2, 45–46).




[i] Окремі фрагменти коментаря взято з Carson D. A., France R.T., Motyer J.A., Wenham G.J, (eds.) New Bible commentary: 21st century edition. (4th ed. Libronix Digital Library). – Leicester: InterVarsity Press 1994 (Mt 25:14-30) та Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 111-112
[ii] Окремі фрагменти сприйняття притчі в часи Ісуса та її значення для нашого часу взято з Wright N. T. Matthew for Everyone: Part 2  (New Testament for Everyone). SPCK, Kindle Edition, p. 135-139
[iii]А. Джирланда стверджує: «Починаючи від першого вибрання, вибрання Авраама, Бог об’являє, хоч тоді ще не в цілком ясний спосіб, що цей вибір має на меті «благословення», яке, починаючи від потомства Авраама, повинне буде охопити всі народи землі (Бут. 12, 3). Так само буде й з усіма іншими людьми, «вибраними» на те, щоб бути посередниками між Богом і людиною (напр., Мойсей, судді, царі, пророки, апостоли). Те саме треба сказати про Ізраїль як народ: його було вибрано з ціллю певної місії, яку він повинен був сповнити для всіх людей, щоб на конкретному історичному рівні виявити те, що Бог мав намір здійснити на рівні цілковитого спасіння, призначеного для всіх людей» – А. Джирланда, Ключ до Біблії. Старий Завіт (перекл. з іт. A. Girlanda, Antico Testamento. Iniziazione biblica. Edizioni San Paolo, 2002) Львів, 2006, 23.
[iv] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 215
[v] Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002, 34