пʼятниця, 17 листопада 2017 р.

Двадцять четверта неділя після П'ятидесятниці (Лк 8:41 - 56) - Історія про зцілення кровоточивої жінки та воскресіння єдиної дочки Яіра.

По повороті Ісус був прийнятий народом, бо всі його чекали. 41. Аж ось прийшов чоловік, Яір на ім'я, який був головою синагоги. Припавши до ніг Ісуса, він почав його просити зайти до нього в хату, 42. бо була в нього дочка одиначка, яких дванадцять років, і вона вмирала. І як він ішов туди, люди тиснулися до нього. 43. Аж тут жінка якась, що була хвора дванадцять років на кровотечу й витратила на лікарів увесь свій прожиток, і ніхто з них не міг її оздоровити, 44. підійшовши ззаду, доторкнулась краю його одежі й умить стала здоровою - спинилась її кровотеча. 45. Ісус спитав: «Хто доторкнувся мене?» А що всі відпекувались, Петро мовив: «Наставниче, то люди коло тебе юрмляться і тиснуться.» 46. Ісус же сказав: «Хтось доторкнувся до мене, бо я чув, як сила вийшла з мене.» 47. Побачивши жінка, що не втаїлася, тремтячи підійшла й упавши йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до нього доторкнулась і як негайно одужала. 48. Сказав їй Ісус: «Дочко, віра твоя спасла тебе, йди в мирі!» 49. Він говорив ще, як приходить хтось від голови синагоги і каже: «Твоя дочка померла, не турбуй більш Учителя.» 50. Ісус почувши це, озвався до нього: «Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться.» 51. Прийшовши до хати, він не пустив нікого з собою всередину, крім Петра, Йоана та Якова з батьком та матір'ю дитини. 52. Всі плакали за нею і голосили. Він же мовив: «Не плачте, вона не вмерла, вона тільки спить.» 53. І ті сміялися з нього, бо знали, що вмерла. 54. А він узяв її за руку й голосно промовив: «Дівчино, пробудися!» 55. І дух її повернувсь до неї, і вона миттю встала. Тоді він звелів дати їй їсти. 56. Батьки ж її були здивовані вельми, та він наказав їм нікому не говорити, що сталося
Кінцевою подією в черзі надзвичайних діянь Ісуса в Луки 8 є подвійне чудо – єдине такого роду «переплетене» чудо в Євангелії. Події, які ведуть до воскресіння єдиної дочки начальника синагоги Яіра, є перервані на коротку мить оздоровленням кровоточивої жінки. В одній історії Ісус має справу з хворобою та смертю. Тим самим Лука демонструє владу Ісуса не тільки над природою та бісами (8:22–39), але й над хворобами та смертю. Чуда служать також для одкровення Ісуса Своїм учням – Він є Божий Месія, якому можна повністю довіритись. Про важливість віри в Ісуса (довіри Ісусові) Лука наголошує в 8:48–50 – важливо вірити, що Ісус здатний робити великі речі. А коли Ісус діє – він показує своє надзвичайне милосердя, й потверджує, що учні можуть завжди покладатися на Нього. Дії Ісуса –  також демонстрація Його влади та сили, які Він дає і своїм учням посилаючи їх на служіння (опис чотирьох чудес зображених в Лк 4:31–5:11 завершується покликанням перших апостолів та дорученням Петрові – "віднині будеш ловити людей"; після чудес у восьмій главі – дев’ята глава Луки починається з того, що Ісус дає учням свою силу та посилає їх на місію; Лука також демонструє, що чуда, які в Євангелії  чинить Ісус – в Діяннях апостолів чинять Його учні).
Євангеліє засвідчує й широту «соціальної» діяльності Ісуса: лідер синагоги, дитина та хвора жінка, яка в очах ізраїльтян вважається нечистою. Для Ісуса не має різниці чи це чоловік чи жінка, дитина чи доросла людина, чистий (-а) чи нечистий (-а)…
Незвичайним виглядає інший важливий елемент: «Він (Ісус) наказав їм (свідкам чуда) нікому не говорити, що сталося» (Лк 8:56). Насправді тут йдеться про наступне: Ісус не хотів зосереджувати Свого служіння тільки на чудах, які Він міг вчинити. Євангельська традиція засвідчує, що тільки таке зосередження – неодноразово спантеличувало та відвертало увагу людей від правильного та глибшого розуміння особи Ісуса ( Йо 6:26; Лк 11:27–29; = Мт 12:38–39; = Мк 8:11–13). Крім того, подібно як і в двох інших синоптичних Євангеліях (Мт та Мк), Ісус забороняє батькам воскреслої дочки говорити про те що сталося з огляду на педагогічні міркування, які своєю ціллю мали спростувати звужене націоналістично-політичне бачення місії Месії (Месію очікували як політичного провідника народу, який будучи Божим помазаником, зможе підняти народ на боротьбу проти римського гніту; Ісус натомість хотів показати, що найбільшим ворогом є не Рим, а Сатана, й відтак справжнім визволенням, – є звільнення від влади гріха та смерті).  
Кілька наступних висновків стосовно цього уривку та  Лк 8 загалом є важливими:
·     Чуда Ісуса, об’єднані в Лк 8:22–56, засвідчують, що Він має владу над будь-якими силами, які поневолюють людину: зовнішніми (сили природи чи демони) та внутрішніми (хвороби чи смерть).
·       Віра, навіть така боязка як у кровоточивої жінки, – є дуже важливою та має особливу цінність, оскільки може «мобілізувати» Бога; жінка була настільки мудра, що зосередилася не на своїй хворобі, але на Ісусі й відтак її віра була більш важлива ніж її страх; в результаті вона поклалася на Ісуса; коли її cконфронтували та викрили, вона відверто сказала, що Ісус зробив їй.
·      Віра Яіра поміж іншим вражає терпеливістю – поки Ісус «бариться» по дорозі розмовляючи з жінкою, – Яір вірить, – хоча інші вважають, що все втрачено; Бог має Свій час…інколи щоб досвідчити могутність Його сили – потрібно безмежної довіри та великої терпеливості.
·      Всі чотири розповіді про чуда Ісуса (Лк 8:22–56) служачи увиразненням Його надзвичайної сили, стають сприятливою нагодою щоб «побачити» Бога, досвідчити Його спасенний дотик; сила Ісуса виявляє безсилля будь-яких «сил», які протистоять Богові та людям, – які б форми вони не приймали (катастрофи, напади демонів, хвороби, смерть), – Ісус здатний подолати їх усіх; оскільки Ісус перемагає смерть, ми починаємо розуміти, що маємо справу з Богом; усі чуда вимагають від нас одного – довіри, а ціле Євангеліє засвідчує, що Ісус є гідний довіри; те, що Ісус обіцяв, Він виконає (Лк 1:1–4); тільки Божа сила є абсолютна – смерть не є головним (основним) завершенням людського життя; зустрітися з Ісусом та пізнати Його – означає зустрітися з Життям та пізнати Бога.
        Пізнати Бога означає відкрити для себе унікальний факт, що Він перший полюбив нас (пор.1 Йо 4:19) й що саме Господь є той котрий шукає мене і тебе аж поки не знайде (пор. Лк 15:4) та що Його бажанням є утерти кожну сльозу й звільнивши нас від скорботи, плачу, смутку та болю (пор. Одкр 21:4), дарувати нам повноту життя (пор. Йо 10:10) та бути всім і у всьому (1 Кор 15:28).
        В цю неділю на прикладі зцілення кровоточивої жінки та воскресіння дочки Яіра, Лука засвідчує, що ти і я є дуже цінними для Ісуса, бо Він не тільки може дарувати нам більше ніж ми просимо і розуміємо (пор. Еф 3:20), але й з любові віддав за наші гріхи Своє життя (пор. Гал 1:4; 2:20; Еф 5:25), й тепер сівши праворуч Отця заступається за нас (пор; Рим 8:34), й бажає, щоб ми пізнали оцю Його надзвичайну любов, котра перевищує розум, і щоб сповнилися всякою Божою повнотою (пор. Еф 3:19).
P.S. Інші мої думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2012/11/24-8-40-56.html

середа, 8 листопада 2017 р.

Двадцять третя неділя після П'ятидесятниці (Лк 8:26 - 39) - Історія про зцілення Гергесинського біснуватого.

Вони пристали в краю Геразинськім, що проти Галилеї. 27. Як Ісус вийшов на берег, трапився йому назустріч один чоловік з міста, що мав бісів. Він з давнього часу вже не носив одежі й мешкав не в хаті, а по гробах. 28. Побачивши Ісуса, закричав, припав йому до ніг і сказав голосом сильним: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» 29. Бо він велів нечистому духові вийти з чоловіка. Дух той часто хапав чоловіка, і його тоді в'язали кайданами та ланцюгами й стерегли, та він трощив окови, і демон гонив його по пустинях. 30. Ісус же спитав його: «Як тобі на ім'я?» «Легіон!» - відповів той, багато бо бісів увійшло в нього. 31. І вони благали його, щоб він не велів їм іти в безодню. 32. А було там велике стадо свиней, що паслося на горі. І демони просили його, щоб він дозволив їм увійти в них. І він дозволив їм. 33. Вийшли ті демони з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро та й потонуло. 34. Побачивши, що сталося, пастухи кинулись урозтіч і розповіли про це в місті та по селах. 35. І вийшли люди подивитися, що сталось. Вони прибули до Ісуса й знайшли, що чоловік, з якого вийшли біси, сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі - і злякались. 36. Наочні свідки їм розповіли, як вилікувався біснуватий. 37. Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них, бо великий страх огорнув їх. І він увійшов до човна й повернувся. 38. А чоловік, з якого вийшли біси, просив Ісуса, щоб бути з ним, але він відпустив його, кажучи: 39. «Вернися додому й розкажи все те, що Бог зробив тобі.» Пішов той, сповіщаючи по всьому місті, що Ісус зробив йому.
Після серії уривків про слухання та реакцію на Боже Слово (Лк 8:1–21), Лука пропонує своїм читачам три уривки, які демонструють як Божа сила могутньо діє в Ісусі: Він втихомирює бурю на морі, – й тим виявляє Свою владу над силами природи (8:22–25), потім виганяє демонів з гергесинського біснуватого (стосовно точної назви місця події, див. мої розуми за посиланням внизу тексту), –  показуючи в такий спосіб Свою владу над силами зла (8:26–39), а також зцілює кровоточиву жінку та воскрешає єдину дочку начальника синагоги Яіра, – демонструючи  владу над хворобами та смертю (8:40–56).
Розповідь про гергесинського біснуватого, який жив у гробах, – для юдейської аудиторії Палестини першого століття, – сприймалася через призму чистоти та нечистоти, оскільки, згідно тодішніх законів, дотик до трупа оскверняв людину (Лев 11:24–28; Чис 19:11–16). Язичницькі обряди, про які згадує Ісая, зображені як поклоніння в гробницях та споживання свинячого м’яса (Іс 65:3–4). Зв'язок між нечистотою та язичницьким чи демонічним поклонінням ідолам, відомий також  і для пророчої традиції (Єз 36:25; Ос 8:5; Зах 13:2).
Беручи до уваги вище сказане та факт, що події мають місце в околицях Декаполісу (союз десяти грецьких міст за Йорданом), – слід розглядати історію в Лк 8:26–39, – як подію, яка мала місце в язичницькому контексті.  
В цій розповіді згадується дуже багато  учасників: Ісус та Його учні; чоловік, що мав бісів; біси – нечисті духи, – загальним числом «легіон» – налічував від 4 000 до 6 000; велике стадо свиней; пастухи; люди, які мешкали в сусідніх містах і селах – загалом населення Гадаринської околиці; домашні та мешканці міста – до котрих був пізніше посланий зцілений чоловік.
Всіх учасників цієї розповіді можна поділити на декілька категорій (які творять між собою певні опозиції), кожна з котрих вибудовує свої значеннєві лінії та певне семантичне поле, через призму котрих Лука майстерно представляє нам значення цієї історії.
Насамперед перед нами є Ісус. Він, на відміну від своїх одноплемінників (євреї цуралися контакту з язичниками), не цурається нікого – приходить в язичницький край; побачивши біснуватого – не чекає його прохання, але велить (Словом) нечистому духові вийти з чоловіка; беручи до уваги тодішні звичаї запитує демона як його ім’я – не тому, що не знає, але щоб почули учні й потім побачили, яку силу має Ісус; дозволяє демонам увійти в свиней, які  потім кидаються з кручі – відповідно до єврейських вірувань біси були смертні, й тому учні та багато читачів Луки  могли припустити, що в такий спосіб вони були знищені; на прохання мешканців Гадаринської околиці залишає їх;  не дозволяє зціленому іти за Собою, але  наказує іти розповісти домашнім, що Бог зробив йому.
Інша значеннєва лінія вибудовується навколо чоловіка  з міста, що мав бісів: він не володів повністю своїм життям – його мучили тисячі демонів (легіон) й гонили по пустині; не носив одежі й не мешкав у хаті, а в бридких гробах;  його в’язали кайданами  та ланцюгами й стерегли, а він трощив окови й усе знову повторювалося; коли ж  Ісус увійшов у його життя, то насамперед звільнив його від демонів й він «став одягнений та при умі» та захотів відразу піти за Ісусом, але був посланий свідчити тим, які до цього часу не мали для нього місця у своєму житті.
Біси, – число яких було легіон, – витворюють також своєрідну семантичну лінію. Вони постійно мучать чоловіка: позбавляють людського вигляду, змушують жити тваринним життям – ночувати в гробах; гонять по пустинях. Якщо б Ісус не прийшов та не зцілив чоловіка, то демони  вимотавши до кінця його волю,  в кінцевому результаті привели б його до загибелі, – що дуже чітко видно з того, що сталося з свинями. Але найважливіше – вони  бояться Ісуса, та коряться Його слову.
Окрему групу становлять пастухи та мешканці Гергесинської околиці. Їхня реакція та певна активність з’являються щойно тоді, коли несподівано  заторкнута   економічна сторона їх особистого життя. Те, що цей терплячий чоловік був з їхнього міста – не за дуже завдавало їм клопотів. Він «якось жив» (а чи справді жив???), й вони собі спокійно жили. «Пастухи кинулися в розтіч» (дуже сильно та жваво зарухалися), «люди налякалися» (відчули дискомфорт, біль), – загалом усіх огорнув страх, – бо пропали свині. Економічна  втрата, а також уявлення, які тоді побутували у греків, – про небезпечність чудотворців, –  спонукали їх попросити Ісуса піти, – хто знає як Він ще може порушити їх спокій, та що ще це може їм коштувати. Ситуації в яких свині (чи будь-який  інший меркантильний  чи економічний інтерес…) важливіші від людей – дуже часто мають місце і сьогодні… 
Вкінці залишаються учні, які прибули в цей край з Ісусом, але про них нічого не говориться.  В цій історії  учні, – як і ми, – які читаємо, чи слухаємо цю розповідь, є свідками цієї надзвичайної події.  
Чи готові ми стати на бік Ісуса? Чи в результаті  усвідомлення того, ким є кожна людина, спроможні  служіння  людині  поставити  пріоритетом нашого життя?  Чи багато людей, серед котрих ми живемо, дізнаються від нас, що може і хоче зробити в їхньому житті Ісус, та що Бог для них не пожалів життя власного Сина?
P.S. Інші мої думки про уривок Лк 8:26–39 є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2012/11/23-8-26-39_10.html

пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

22-га неділя після П'ятидесятниці - Притча про багача та Лазаря (Лк 16:19-31).

Був один чоловік багатий, що одягавсь у кармазин та вісон та бенкетував щодня розкішне. 20. Убогий же якийсь, на ім'я Лазар, лежав у нього при воротях, увесь струпами вкритий; 21. він бажав насититися тим, що падало в багатого зо столу; ба навіть пси приходили й лизали рани його. 22. Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. 23. В аді, терплячи тяжкі муки, зняв він очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, 24. і він закричав уголос: Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум'ї цім. 25. Авраам же промовив: Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. 26. А крім того всього між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять. 27. Отче, сказав багатий, благаю ж тебе, пошли його в дім батька мого; 28. я маю п'ять братів, нехай він їм скаже, щоб і вони також не прийшли в це місце муки. 29. Авраам мовив: Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають. 30. Той відповів: Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються. 31. А той відозвавсь до нього: Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять.»
"Не має особливої потреби представляти Лазаря – він наш сусід: таких як він можна побачити в підземці, в підвалі будинку, біля входу до магазину, під мостами, біля смітників чи просто в арці чи підїзді будинку, коли він накриваючись лахміттям вмощується й розстелює своє паперове ліжко просто на голий бетон. Такі місця ми проходимо досить швидко і не завжди чуємо, що промовляє наше сумління"[1]. Можливо, як пише Н. Т. Райт в коментарі до цієї притчі, ми тоді чуємо інші голоси: "Він сам винуватий. Є служби які готові йому допомогти. Він повинен піти й знайти собі роботу. Якщо ми дамо йому грошей, він їх все одно пропє. Краще триматися від нього подалі – хто знає що йому прийде до голови…".
Коли таких людей проганяє міліція чи їх просто не має поруч з нашим домом, нам якось легше жити. Проте притча в Луки є дуже виразна та легка до зрозуміння й делікатно пригадує нам те, що досить промовисто Ісус говорив «побожним» людям свого часу – біля нас є хворі, каліки, вбогі, заблукані грішники та безліч інших категорій людей, котрим через нас Господь хоче подарувати любов, надію та віру… "Порядні" люди часів Христа закидали Йому надмірну увагу до грішників, упосліджених, затаврованих, убогих, невчених. За свідченням Луки крім убогих Марії та Йосифа, стареньких Симеона й Анни, а також убогих пастушків, – жоден з мудрих та вчених у Писанні відразу не прийняв незбагненний план Бога.  Саме "інтелігентам" свого часу Ісус розказував притчі про загублену вівцю, загублену драхму, милосердного батька та двох його блудних синів (де старший не відходив фізично, але в серці був дуже далеко від свого батька).
Цікаво, що убогий чоловік названий на ім'я - Лазар (з єврейської дослівно означає "Бог допоможе" - й не мовби вказує на остаточну перспективу людини), в той же ж час багач залишається безіменним. Пам'ятати чи фіксувати чиєсь ім'я на стародавньому сході означало повагу, тоді як приховати чи не називати ім'я, означало знеславити, або ж виказати негативне ставлення.
Лука відзначає, що Лазар «бажав насититися…» (в. 21) крихтами зі столу багатія. Подібний вислів Євангелист вживає коли описує жалюгідний стан блудного сина в Лк 15:16. Замість того, щоб бодай отримати їжу собак (крихти зі столу), його текучі рани, стали їжею для собак  (пси приходили й лизали рани його).
Коли багач помер то його похоронили (Помер також багатий, і його поховали – в. 22). Ця деталь не згадується однак у відношенні до Лазаря. Він був настільки бідний, що навіть не мав похорону –  й просто «ангели занесли його на лоно Авраама».
Земне життя Лазаря повне разючого болю та жахливої убогості. Біль багатія вперше згадується щойно в потойбічному світі, саме в такий момент аж тут він зауважив Лазаря: «В аді, терплячи тяжкі муки, зняв він очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні» (в. 23). Багатій каже, що «я мучуся в полум'ї цім» (в. 24). Цікаво, що в Біблії вогонь є символом Божественного гніву (Ба вже і сокира прикладена до кореня дерев: кожне бо дерево, що не приносить доброго плоду, буде зрубане та вкинуте в вогонь. – Лк 3:9).
Багатій переживає, що його участь спіткає і його родину й тому просить, щоб Авраам послав Лазаря з попередженням, оскільки їх серце настільки затверділо, що попередження Писання (Мойсея і пророків) вони вже не слухають. Однак Авраам з прикрістю констатує, що родичі багатія є настільки черстві та безсердечні, що їх уже ніщо не спонукає до покаяння – навіть воскресіння когось із мертвих (вв. 27-31)…
Ісус хоче щоб воля Отця була як на небі так і на землі. Це по суті і є основною вимогою для встановлення Божого царства, котре за словами Св. Павла "не їжа і не пиття, але праведність, мир і радість у Св. Дусі" (Рм 14:17). Праведність – правильні стосунки з Богом та ближніми. Праведність  творить  שָׁלוֹם (salom) – цей термін з єврейської можна перекласти на українську як щастя, cпасіння, свобода, невимушеність, мир. Мир – не відсутність війни, але позитивне поняття з власним змістом. Акадське salāmū найбільш близьке за значенням до кореня, який властивий для багатьох семітських  мов і означає бути здоровим, сильним, міцним, цілісним, довершеним, досконалим.” Внаслідок цього ми відчуваємо  радість від нового життя, джерелом якого є Св. Дух.
Праведності, миру та радості не можливо осягнути, якщо ми не є відкриті на Христову благодать, яка може зростати в нас тоді коли наше серце подібно до Ісусового буде відкрите на спів страждання та милосердя до потребуючих. Потрібно бути вправним хитруном, щоб не розуміти, що якщо ми не є на місці Лазаря то, навіть коли цього не усвідомлюємо, певною мірою претендуємо на місце багача… Ісус закликає нас до того щоб бачити сучасних Лазарів та адекватно реагувати на їх страждання без холоднокровних пояснень для себе, що ми маємо інші завдання та що всім не допоможемо. Окремі кола християн дуже полюбляють Євангеліє успіху (т. зв. Prosperity Gospel, котре наголошує, що фінансове благополуччя є Божою волею для християн; в такій парадигмі мислення немає місця для убогих людей, а на додаток провокується ідолатрія грошей)…
Через цю притчу Бог пропонує Свій план до успіху кожного з нас. Багато з поміж нас вибирають  «важке» служіння серед сильних світу цього з пафосними коментарями говорячи про хрест, який нам випав, однак мало хто поміж з нас відважується на геройство справжнього служіння убогим… Ми любимо говорити про велич служіння матері Терези… самі ж боїмося зупинитися біля бездомних чи просто прийти скажімо й побути трохи з кимось хто лікується в психіатричній лікарні.
Ця простенька притча, яка дає можливість очищення від ілюзій та отрути егоїзму, спонукає нас застосовувати ті принципи, які знаємо з Писання у нашому щоденному житті, щоб могти чимраз більше відкривати для себе силу Воскреслого із мертвих, яка діє у всіх віруючих (пор. 1 Сол 2:13).

P.S. Інші мої думки про цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступними посиланнями:





[1] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed., р. 199


пʼятниця, 27 жовтня 2017 р.

21-ша неділя. Притча про сіяча (Лк 8:4 – 15).

А коли зібралася сила народу, і з усіх міст приходили до нього, Ісус сказав їм у притчі: 5. «Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. 6. Друге упало на камінь і, зійшовши, висхло, бо вогкости не мало. 7. Інше впало між тернину, і тернина, вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. 8. Врешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, сторицею вродило.» Кажучи це, Ісус голосно мовив: «Хто має вуха слухати, нехай слухає.» 9. Учні його спитали, що б вона могла значити, оця притча. 10. Він сказав їм: «Вам дано знати тайни Божого Царства; іншим же в притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили, і слухаючи, не розуміли. 11. Ось що значить оця притча: зерно це слово Боже. 12. Тії, що край дороги, це ті, що слухають, та потім приходить диявол і вириває геть з їх серця слово, щоб вони не увірували та й не спаслися. 13. Ті ж, що на камені, це тії, що, почувши, з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують дочасу й під час спокуси відпадають. 14. А те, що впало між тернину, це ті, що вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать, і вони не дають плоду. 15. Нарешті, те, що на землі добрій, це ті, що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні.
Притча неймовірної глибини та сили. Бог виступає під виглядом простого селянина-сіяча… Врешті, Він будучи предвічним Словом Отця смиренно уподібнює Себе до малого зерняти, яке сіється в ріллю наших сердець і вмирає щоб принести плід…
«Наш Бог на небі; усе, що захотів, створив він. 4 Божища їхні – то золото й срібло діло рук людських. 5 Мають уста, і не говорять; очі мають, але не бачать. 6 Вуха мають, але не чують, ніс мають, але не мають нюху. 7 Руки мають, але не дотикають, ноги мають, але не ходять, не чути голосу з їхнього горла» (Пс 115:3 – 7). Ця насмішка над "безголосими ідолами" (пор. 1Кор 12:2) підкреслює одну з найхарактерніших рис Живого Бога в Біблії: Він говорить до людей.
В Св. Письмі ми не знайдемо прямого Слова Божого – Бог звертається до свого народу через людей і на людській мові: «Божі слова, висловлені людськими мовами, уподібнились до людської мови так, як колись Слово Вічного Отця, прийнявши тіло людського безсилля, стало подібне до людей…» (DV 13); «Невидимий Бог (пор. Кол 1:15; 1 Тим  1:17) з повноти своєї любові промовляє до людей як до приятелів (пор. Вих 33:11; Йо 15:14-15), і з ними перебуває (пор. Вар  3:28), щоб запросити і прийняти їх до спільноти з Cобою»(DV 2).   
Біблія – записане слово Бога. Хоч це слово записане людською мовою, проте воно є натхнене Святим Духом (в грецькій мові НЗ слово θεόπνευστος/ teopnevstos буквально означає «видихнуте» Св. Духом): «Все Писання – натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, 17 щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий»(2 Тим 3:16– 17). «Ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога»(2 Пт 1:21).  
Автор послання до Євреїв дуже сильно окреслює природу цього Слова: «Слово - живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця. 13 Нема створіння, скритого від нього; все оголене і явне перед очима того, кому ми маємо звіт дати»(Євр 4:12–13).  В єврейській мові іменник «слово» має дуже глибоке і символічне значення: דָּבָר (dabar) можна одночасно перекласти на нашу мову і як слово і як дію-вчинок. Бог творить світ Своїм Словом (Словом Господнім створене небо, і подихом уст його – вся його оздоба (Пс 32:6)), Він підтримує цей світ Своїм Словом (Він – відблиск його слави, образ його істоти, - підтримуючи все своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині (Євр 1: 3)), Він врешті судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (Хто мене відкидає і слів моїх не приймає, має той суддю свого: слово, яке я вирік, судитиме його дня останнього.(Йо 12:48)). В 2 Пт 3:5 – 7 все це висловлене одним реченням: «Земля з води постала й через воду, словом Божим 6. тим то тодішній світ і загинув, затоплений водою. 7. Нинішнє ж небо й земля, заховані тим самим словом, зберігаються для вогню на день суду і погибелі безбожних людей».
Коли беремо до рук Біблію щоб читати, чи слухаємо її в Церкві, дуже важливо уникати поверховості у її сприйнятті. Кожне слово в Біблії має завжди як мінімум три рівні:
·       інформація
·       експресія
·       заклик/виклик
Тобто, Бог не тільки про щось нас інформує (інформація), але й виявляє нам правду про Самого Себе у відношенні до нас, чи правду про те ким ми є для нього (експресія) й відтак запрошує нас до діалогу чи відповіді, – сподівається від нас реакції на це слово (виклик). Дуже гарно про це говорить пророк Ісая: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, 11 отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав»(55:10 – 11).
          Як ми відповідаємо на дар та запрошення Божого Слова? Наскільки усвідомлюємого Його унікальність, силу та глибину? Яке місце займає Слово Боже у нашому особистому, родинному, парафіяльному та суспільному житті?
P. S. Мої інші думки на цей уривок Євангелія є за наступними посиланнями:
Роздуми:
Коментар:



  





пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

20-та неділя після П'ятидесятниці - воскресіння сина вдови з Наїну (Лк 7:11-16).

Потім пішов у місто, що зветься Наїн, а з ним ішли його учні й сила народу. 12. Коли ж вони наблизились до міської брами, якраз виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою; і було з нею досить людей з міста. 13. Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: «Не плач.» 14. І приступивши, доторкнувсь до мар, і ті, що несли, зупинились. Тоді Ісус сказав: «Юначе, кажу тобі, встань!» 15. І мертвий підвівся і почав говорити. І він віддав його матері. 16. Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога та й говорили: «Великий пророк устав між нами», і: «Бог навідався до народу свого.»
«Бог навідався до народу свого» (Лк 7:16)... Дієслово Ἐπεσκέψατο / epeskepsato (від επισκεπτομαι / episkeptomai – зглянутися, відвідати ) в євангелиста Луки означає щедрі та милосердні відвідини Богом свого народу. Це саме слово Лука двічі вживає в радісному гімні-пророцтві Захарії – батька Йоана Хрестителя (1:68: «Благословен Господь, Бог Ізраїля, що навідався і звільнив народ свій»; 1:78-79: «Завдяки сердечній милості нашого Бога, з якою зглянулось/навідалось на нас Світло з висоти, 79. щоб освітити тих, що сидять у темряві та в тіні смертній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру»).
«Бог навідався до народу свого»… Всі чотири євангелисти свідчать про невимовний зміст цих слів, сповненням яких є ціле життя Христа. Воплочення в простій убогій родині; укрите скромне життя до тридцяти років в Назареті;  спокуси в пустелі; прихід на Йордан щоб солідаризуватись з народом, який відчуває свою віддаленість від Бога; життя повне служіння, молитви та постійного співстраждання; нерозуміння учнів та неприйняття власною родиною та релігійною елітою; зрада найблищими друзями; боріння в Гетсиманії; очорнення, несправедливий суд, знущання й катування; відречення Петра; розп’яття посеред розбійників; крик на хресті «Боже мій! Боже мій! Чому Ти мене покинув», як свідчення страшенної самотності та Богопокиненості; смерть на хресті; погребення; зішестя в ад…
Єдинородний та єдиний Син Небесного Отця та єдиний Син Марії навідався до своїх людей до тієї міри, що пройшов крізь найстрашніші й найвіддаленіші закутки людської самотності та страждання, а потім славно Воскрес, вчинивши тим самим найважливіший остаточний Вихід для  кожного з нас, до слави життя майбутнього віку.
До простої ж жінки з маленького галилейського містечка Наїн, яка будучи вдовою ще й втратила єдиного сина, Він зглянувшись підійшов і тихо, але впевнено сказав: «Не плач». Потім сказав до її мертвого сина: «Встань!». Лука засвідчує, що тільки на одне слово Ісуса мертвий підвівся. Уся Біблія засвідчує нам унікальну силу цього Слова: цим самим Словом, яким Ісус зціляв, воскрешав та давав надію, Бог створив світ (Пс 32:6), підтримує світ (Євр 1:3) та буде судити світ у час Повернення Ісуса (Йо 12:48), яке Новий Завіт називає Парусією.
Слово зглянувся/ змилосердився (σπλαγχνιζομαι/ splagchnizomai), в своєму Євангелії Лука, окрім цього випадку вживає ще два рази: в притчах  про Милосердного самарянина (10:33) та Блудного сина (15:20). В грецькій мові воно означає найвищий ступінь солідарності та співпережиття
Юнак з Наїну, як і Лазар, якого воскресив Ісус (Йо 11), повернулися до звичайного життя, щоб колись знову померти. Тільки Сам Ісус Воскрес, щоб ніколи вже не вмирати. Тому через віру в Ісуса, ми віримо, що навіть померши житимемо, а в часі Його повернення розділимо разом з Ним славу Його воскресіння та життя майбутнього віку. 
Таке ж співчуття та милосердя, про які чуємо в читанні цієї неділі, Бог відчуває до кожної людини. Ці самі слова, якими Ісус звернувся до жінки та її мертвого сина, через спогад Церкви у Євангелії, Він звертає до мене і до Тебе у цю неділю…


P.S. Мої інші думки на цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступними посиланнями:


субота, 14 жовтня 2017 р.

Дев'ятнадцята неділя після П'ятидесятниці (Лк 6:27-36) - справжній образ Бога та як бути справжнім християнином.

А вам, що слухаєте, кажу: Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, 28. благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають. 29 . Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу; хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі. 30 . Дай кожному, хто тебе просить; хто бере щось твоє, не допоминайся. 31 . І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.32. Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. 33. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять. 34. І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка вам заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне. 35. Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних. 36. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
            Уривок Євангелія в Лк 6:27-36 є частиною Ісусової  Проповіді на Рівнині, ширша версія котрої в Євангелії від Матея відома під назвою Нагірної проповіді (5:1-7:27). Подібно як і Матей, Лука починає цю проповідь заповідями Блаженств (6:20-22) й закінчує притчею про два будинки: один з них збудований на піску, а інший на камені (6:46-49); будинок на камені символізує учнів, котрі слухають і виконують слова Ісуса, й навпаки, той що збудований на піску, означає тих хто слухає та знає навчання Ісуса, але не виконує його.
            Яке ж тоді значення слів Ісуса в Лк 6:27-36? Як реагувати на ці досить радикальні вимоги?        
            Перше, що дуже важливо мати на увазі, це те, що увесь перелік настанов говорить про те яким є Бог в якого ми віримо та який спосіб життя повинен випливати з цієї віри. Все життя Ісуса було виявом надзвичайної щедрості та милосердя для всіх хто цього потребував. Ісус також постійно розповідав про унікальну, навіть по людськи "марнотратну", любов свого Отця (пор. Лк 15), котру Він дуже добре знав й на котру закликав також щедро відгукнутися вірою. Навіть тоді, коли Ісуса очорнювали та били, Він прощав та молився за винуватців (Лк 23:34, 43). Ця любов без докорів, закидів та лукавства, була звернена не тільки до Його учнів, але й до ворогів. Ісус був справжнім воплоченням Бога, про котрого Він говорив.
            Другим важливим моментом є той факт, що ці заклики насправді є дуже прості. Їх простота, ясність, щирість та чіткість легко запам'ятовується.
            Третьою й останньою характеристикою цих слів є те, що нам дуже важко зреалізувати їх у житті. Чисто по людськи  їх виконувати часто навіть не вигідно. Однак тільки виконання цих слів, цієї простої дорожньої карти нашого життя, може зробити з нас справжніх людей, - тих хто в дійсності є доньками й синами Небесного Отця. Для того, щоб їх почати реалізувати, потрібно повірити в їх важливість та основоположну вартість для людської цивілізації, потрібно довіритись Богові Творцеві та Відкупителеві, котрий поставив Закон Любові наріжним каменем існування Всесвіту. 
В практичній площині, наприклад, для нас християн це означає перейти від мови ультиматумів, заяв та відкритих листів до мови любові, порозуміння, запрошень  до дружнього діалогу, зустрічей, обговорень, спілкування та приязного роз'яснення суті християнства. Тільки через таке смиренне свідчення любові Отця, котра щедро переливатиметься через моє і твоє серце, зможемо  дати раду як з усталеними стереотипами й кліше витвореними совєтською ідеологічною машиною, так і з, - спровокованою ганебною поведінкою чи відсутністю автентичного свідчення споміж нас християн, - секуляризацією та філософією гедонізму й релятивізму. Тільки живий досвід Бога та справжнє, щире свідчення пройняте любов'ю Христа, може давати серйозні відповіді на тривожні виклики сучасності й  зцілювати суспільні та особисті рани, а також продемонструвати унікальну вартість для світу слів сьогоднішнього Євангелія.
P.S.  Мої давніші думки про цей уривок Євангелія, дивіться на цьому ж блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2013/11/6-27-36.html


четвер, 12 жовтня 2017 р.

Свято Покрови Богородиці: кілька рефлексій на основі Писання.

Історично, підставою святкування празника Покрову Богородиці, була подія чудесного порятунку міста Константинополя від облоги арабів на поч. Х ст.: Св. Андрій Юродивий бачив, як підчас молитви у храмі Пресв. Богородиці де перебувала ЇЇ риза, Пречиста Діва  у супроводі Св. Йоана Хрестителя та Св. Йоана Богослова, після молитви перед престолом, зняла з Своєї голови хустку-омофор і розстелила її над народом у храмі. Інформація про чудо швидко поширилася у місті, а вороги відступили й відтак місто було врятоване. До 1453 року (рік захоплення Константинополя турками-османами) греки святкували це свято, а пізніше воно перейшло й на наші українські землі. З огляду на нашу складну та драматичну історію, свято Покрова Богородиці стало у нас надзвичайно популярним, а особливо серед тих хто стояв у обороні нашої землі – від козаків на Запоріжжі і до героїчних вояків УПА. Сьогодні в час підступної війни путінського режиму проти України,  наші хоробрі захисники не раз досвідчували силу її молитовного заступництва, яке ми називаємо Покровом.
Про молитовне заступництво Богородиці є дуже багато свідчень, – як тих, які мали важливе історичне значення, так і багатьох приватних. Якщо б хтось бажав більше осмислити значення перших, то я б радив книжку Peter Anderson «Poland, Russia and our lady of Chestohowa» (www.jasnagora.com/doc/do_newsow/czestochowa_chronology.doc Переклад, на жаль, є тільки російською, але  у файному видавництві ББИ: «Богородица – духовный мост между Востоком и Западом»). Якщо брати до уваги тільки духовні моменти, то книга/ хроніка досить промовиста. Стосовно других, – дуже багато активних християн можуть розповісти свої маленькі (але, тим самим, не менш важливі) свідчення. Можна навіть піти на котрусь з прощ до Марійських місць, щоб самому досвідчити заступництво Богородиці. Одним словом, – варіантів багато.
Мене завжди цікавило, що ж про Пречисту Діву Марію говорить Біблія, й тому часто думав над тими текстами, котрі в Євангеліях чи на поч. Діянь апостолів згадують про неї. Одного разу мені до рук потрапив аудіо запис реколекцій, які в одній з наших єпархій УГКЦ проводив о. Раньєро Канталамеса (проповідник для Римської курії та Папи). Кілька думок та акцентів о. Раньєро, підсумували для мене значення Марії в Історії Спасіння, а відтак і по новому вказали на  її приклад справжньої Учениці Господа. Нижче подаю кілька коротких думок, як вислід того, що почув та глибше усвідомив для себе через роздуми  о. Канталамеси.
Марія – зразок Церкви.  Про Марію не говориться часто в Новому Завіті – але, якщо ми придивимося уважніше то побачимо, що Вона є присутня в трьох найважливіших подіях Історії Спасіння:
-        Воплочення
-        Пасхальна Тайна
-        П’ятидесятниця.
Воплочення.
Поведінка Марії в часі Воплочення Божого Сина – це зразок віри. Наша цінність як християн  залежить від нашої віри; апостоли не змогли звільнити біснуватого, і тому Ісус пояснив: «Через вашу малу віру» (Мт 17:20)…
 Єлизавета проголошує Марію Блаженною через те, що Вона повірила і сказала ангелові: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову!».
Обіцянка ангела для Марії – надзвичайна з огляду на оцінку розумом. Це вимагало відваги, бо вагітна не одружена дівчина в тому часі могла бути просто каменована. Отож, Вона повірила з ризиком для життя.
Марія сказала: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк 1:38). Коли Бог покликав Авраама, Мойсея, Самуїла – вони сказали: «Хіневі», –  тобто «Ось я». Це вияв готовності творити волю Творця. Моє серце готове для Тебе Господи…
В латинському обряді, той кого висвячують, каже єпископові: «Ось я», – це означає готовність особи бути інструментом для Церкви у справі Благовісті…
Можна сказати й іншими словами. Висловом «Не хай станеться», Марія просто сказала Богові: «Амінь». Сказати Богові «Амінь», –  означає сказати Богові «Так». В єврейській мові слова віра «אֱמוּנָה /емуна», є спільнокореневим зі словом «Амінь».  Св. Павло каже, що Ісус є уособлений «Амінь» (2 Кор 1:20; пор. також Одкровення 3:14).
Марія під хрестом.
Це зразок надії. Св. Павло каже, що Авраам повірив в надії всупереч всякої надії («Проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» – Рим 4:18).
Це ж (і навіть більше) зробила під хрестом Марія. Чисто по-людськи, Марія мали би втекти з Голготи, рвати коси і сказати Боже ти обманув мене… Марія, проте, стоїть у тиші. Вона все бачила і йшла поруч. Чула про вибір Варрави… Вона надіялася до останнього моменту (як Авраам в жертвоприношенні Ісаака).
Марія пішла далі ніж Авраам – побачила смерть Свого Сина… Від Марії вчимося стояти під хрестом з надією (під хрестами у нашому житті) – дивитися дальше – бачити Воскресіння…
Марія в часі П’ятидесятниці.
Це зразок любові. Вона отримала дар Св. Духа в часі Благовіщеня і не потребувала П’ятидесятниці.  Але вона є поруч з апостолами. Вона допомагає їм бути покірними і спокійними... Про неї говориться як про Матір Ісуса – і Св. Дух, це Дух її Сина. Між Марією і Св. Духом є нерозривний зв'язок – це особа Ісуса. Марія і Св. Дух дали Ісуса світові…
Марія є моделлю місіонерської душі – переживши досвід Бога, досвід Св. Духа, вона допомагає його пережити апостолам. Досвід Св. Духа отримуємо в Хрещенні і Св. Тайнах… І тому ми повинні ділитися з іншими цим досвідом, створювати центри де переживається цей досвід – творити спільноти і молитовні групи…
Хай Всемилостивий Господь, за молитвами Марії, яка для нас є не тільки Матір’ю Благодаті, але і моделлю духовного життя, – істинним зразком віри, надії та любові, дарує нам мудрість та здатність її наслідувати, а для України і всього світу дарує мир, який світ сам не може дати (пор. Йо 14:27).

  




субота, 7 жовтня 2017 р.

18-та неділя після Зіслання Св. Духа - Покликання апостолів (Лк 5:1-11).

Одного разу, коли народ юрмився коло нього, щоб почути слово Боже, і він стояв біля Генезаретського озера, 2. побачив два човни, що стояли край озера; рибалки вийшли з них і полоскали сіті. 3. Він увійшов в один з човнів, що належав Симонові, і попросив його відплисти трохи від землі, а сам, сівши, з човна почав народ учити. 4. Коли він перестав говорити, сказав до Симона: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву.» 5. Озвався Симон і каже: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті.» 6. Так вони й зробили, і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися. 7. Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другім човні, щоб ті прийшли й допомогли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати. 8. Побачивши це Симон Петро, припав до колін Ісуса й каже: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина.» 9. Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним, із-за риб, що їх піймали; 10. також і Якова та Йоана, синів Заведея, які були спільниками Симона. Ісус же промовив до Симона: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити.» 11. І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за ним.
            Лука розповідає, що багато людей прийшли до Ісуса "щоб почути слово Боже". Поруч двоє братів займалися звичайною щоденною працею, щоб прогодувати свої родини. Цього дня, ці двоє аж ніяк не сподівалися, що Господь звернеться безпосередньо й дуже конкретно саме до них. Ісус попросив їх зробити те, що вони робили тисячі разів, щодня… Після їхньої згоди, їхнього послуху слову Христа,  звичайна щоденна праця, виконана вже у відповідності з Божим словом ("на Твоє слово закину сіті"), принесла надзвичайні плоди…
            Дотик Ісусового слова, зустріч з Ним, - назавжди змінили їхнє життя… Відтепер найважливішою справою їхнього буття, стало свідчення про цю особливу зустріч та унікальне Слово, котре змінює сенс існування людини, надаючи йому іншого виміру та змісту. З того самого дня, замість їхнього малого світу в околицях Генезаретського озера, відкрився інший світ, інші горизонти та місія. Місія, сповнюючи котру, вони уможливлювали іншим виходити поза тісноту їхнього тісного, часто сповненого хаосом чи стражданнями, малого світу…
            Єврейський термін на означення Божого слова - דָּבָר (dabar) на українську мову можна перекласти і як «слово» і як «вчинок/ дія». Це вказує на те, що Боже Слово є живе і діяльне (пор. Євр 4:12). Святе Писання каже, що увесь світ Бог створив Своїм Словом (Пс 32:6), тим самим Словом його підтримує (Євр 1:3), а вкінці часів це ж Боже Слово буде судити вчинки усіх людей (Йо 12:48). Час присвячений на слухання цього Слова (читання Біблії та роздуми над значенням тексту) дозволяє нам з мілини нашого існування, відплисти на глибінь автентичного життя й відтак відкрити для себе унікальну та вічно живу новизну Бога, а далі  по новому подивитися на таїнство людського життя, власної особи, а згодом і дар та неповторність інших людей навколо. Слово Ісуса, яке змінило життя апостолів, може так само радикально, неповторно та грандіозно змінити й наповнити неповторним змістом і наше, на перший погляд, цілком звичайне життя, для того, щоб ми могли смиренно та радісно засвідчити про справжнє Життя, усім хто Його шукає та потребує…
            В одній з своїх книг Том Райт каже, що є чотири основоположні практики, котрі формують життя християнина: молитва, Боже Слово, Пресвята Євхаристія та служіння ближньому.  Кожної неділі та в свята ми сходимося разом, щоб молитися, слухати Слово та святкувати Євхаристію. Від того наскільки щирою є наша молитва, уважне й осмислене слухання Слова та глибоке пережиття Євхаристії, - залежить  якість нашого служіння ближньому, міра нашої любові, або, просто кажучи, глибина нашого життя…  
P.S. На цьому блозі є також мої інші роздуми про цей євангельський уривок в Лк 5:1-11:

пʼятниця, 29 вересня 2017 р.

17-та неділя після П'ятидесятниці: віра жінки ханаанянки (Мт 15:21-28).

Ісус вийшов звідти й пішов в околиці тирську та сидонську. 22. Коли це жінка ханаанянка вийшла з цих околиць і почала кричати: «Змилуйся надо мною,
Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно.» 23. Він же не озвався до неї і словом. Тут приступили його учні й почали його просити: «Відпусти її, бо вона кричить за нами.» 24. А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля.» 25. Та ж підійшла і, вклонившись йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!» 26. Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.» 28. Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш.» І видужала її дочка від тієї години.
           Текст Євангелія цієї неділі містить досить складні теми, серед котрих принаймні дві є доволі промовистими: тема пріоритетів місії Ісуса серед власного народу та готовність язичників до зустрічі з Ісусом, яка перевершує наші уявлення та сподівання.
Окрім того, реакція Ісуса на несподіваний вияв віри жінки-язичниці часто  викликає критичні запитання. Основні можна звести до наступного: «Чому Ісус виглядає жорсткий, зверхній та навіть нечутливий?». На ці й подібні запитання існують  різні пояснення.
Насамперед, не можна ігнорувати факт, що сам Ісус посилаючи Своїх учнів на проповідь наказував їм: «У дорогу до поган не пускайтесь і в самарійські міста не заходьте. 6. А йдіть радше до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт 10:5–6). В цьому наказі не йшлося про якісь етнічні мотиви, але радше про сповнення місії Ісуса – спочатку пробудити власний народ. Ізраїль, котрий Господь вибрав для того, щоб розв’язати проблему гріха, сам став частиною проблеми. Його «світло» замість світити усім народам правду про Бога, було сховане і світило саме для себе, а «сіль» котра мала зберігати світ від зіпсуття, як би парадоксально це не звучало, втратила свою властивість, – саме так слід розуміти значення слів Ісуса про світло та сіль у Нагірній проповіді (Мт 5:13–14).
Дехто вважає, однак, що таким чином «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам».  Відтак, іронічний вислів Христа, та постава жінки ханаанянки мали б трохи присоромити учнів й спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.
Дуже важливо, одначе, не ідеалізувати язичництво загалом, а чітко розрізняти існуючий страхітливий стан речей у тодішньому язичництві та факті, що Бог ненавидячи гріх, який руйнує життя людей, все ж любить усіх без винятку людей відвічною любов’ю (пор. Єр 31:3).
В чому ж тоді унікальність віри язичницької жінки? Щоб це зрозуміти слід добре уявляти культурно-історичне тло цієї історії. Факт події, яку описує цей євангельський уривок є доволі феноменальний. В часи Ісуса щоб дістатися з Галилеї до  Кесарії Филипової  потрібно було  перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники.  Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону – землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1 Цар 16:31), й ми знаємо, як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили  Ханааняни – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю й пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Хоча подібне відношення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно не прийнятне, проте читаючи деякі тексти П'ятикнижжя можемо побачити, що ханааняни самі своїми злочинами заслужили таке покарання; євреї були тільки простим знаряддям божественної кари. Вже в часі укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам  дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі («а на четвертому поколінні вони повернуться назад сюди, бо досі ще не сповнилися гріхи аморіїв.» (Бут 15:16)).
Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних й принижуючих людину: книга Левіт 18:1–25, перелічивши кровозмішання, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм  та скотоложство, додає: "Не скверніться нічим цим; бо тим усім осквернилися народи, що оце виганяю з-перед вас. 25 І як осквернилася земля, я покарав її за її провину, й вона виблювала своїх мешканців. 26 Ви ж пильнуйте моїх законів і моїх присудів, і не чиніть ніякої з отих гидот, - ні тубільці, ні приходні, що перебувають серед вас; 27 усі бо оті гидоти чинили люди цієї землі, що були перед вами, і земля осквернилась. 28 І тим робом земля не виблює вас за те, що скверните її, як виблювала народи, що були перед вами. 29 Кожен бо, хто допуститься якоїсь із тих гидот, — кожен такий буде викорінений з-поміж людей своїх. 30 Тож допильновуйте моїх заповідей, щоб не виконували якогось з отих мерзенних звичаїв та щоб не осквернились ними: Я Господь, Бог ваш». Те саме зустрічаємо в Лев 20:22–24; Втор 9:5; 12:29–31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед ханаанян дійсно були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натрапляв на велику посудину й знаходив у ньому те, що вже очікував знайти – кістяк дитини, або трохи старшу дитину, що був там замурований, як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що, коли певні злочини перетворюються в загальноприйнятий звичай, Бог допускає кару за це на весь народ.
Божа воля стосовно людського роду, проте, є радикально інакшою. В розповіді про жінку ханаанянку, бачимо сповнення часу, про який пророкував  Ісая – хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (Іс 53:6–8; також 40:11 та 56:11), втім Його головне завдання, це примирити з Богом усі народи: «Я, Господь, покликав тебе для перемоги, держатиму тебе за руку, я берегтиму тебе, поставлю тебе у завіт люду, світло народам, 7. щоб сліпим очі відкривати, виводити з в'язниці в'язнів, з темниці тих, що сидять у темряві» (Іс 42:6–7); «Того мало, що ти слуга мій, щоб відновити потомство Якова, щоб привести назад тих, які спаслися з-поміж Ізраїля. Я зроблю тебе світлом народів, щоб моє спасіння дійшло до кінців світу» (Іс 49:6).   Жінка ханаанянка на противагу до мерзенної поведінки своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму. Ця язичниця, випереджуючи визнання Ісуса учнями (так само як Самарянка в Йо 4) тричі називає Його Господом, а також звертається до Нього месіанським титулом – називаючи Сином Давида. Вона смиренно визнає пріоритет Ізраїлю у Божих планах (Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.») й в той сам час так наполегливо просить Ісуса про зцілення дочки, що Він напевно зі захопленням говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш».
Таким чином Матей показує, що люди, які живуть поруч з нами можуть бути  відкритими на Бога набагато більше ніж ми собі здатні уявляти. Матей також, хоче, щоб ми усвідомлювали, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні тупики.
Жінка ханаанянка живучи по сусідству з Ізраїлем могла щось чути про Ісуса. Та віра, яку в результаті Бог зродив у її серці, перевершує усякі сподівання. Це вказує нам, що благовістуючи Ісуса невіруючим людям, які живуть поруч з нами, ми не починаємо з «чистого листка». Більше ніж говорити, важливо свідчити життям і делікатно шукати «точки дотику»…
Цілком природно виникає ряд питань, які Матей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислові? Як сильно бажаємо ділитися Євангелією не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що є послані до всіх народів (пор. Мт 28:19–20 та Лк 24:47–48)? Що для нас означають слова євангелиста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19:10)?  Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам не приємні, та знімати з них, нами ж навішані, ярлики, усвідомлюючи,  що Бог діє в житті людини постійно та шукає її аж поки не знайде (порівняй притчу про загублену вівцю в Лк 15:4–7 з розповіддю про розбійника на хресті в Лк 23:39– 43)? 

P.S.  Інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням: