четвер, 12 жовтня 2017 р.

Свято Покрови Богородиці: кілька рефлексій на основі Писання.

Історично, підставою святкування празника Покрову Богородиці, була подія чудесного порятунку міста Константинополя від облоги арабів на поч. Х ст.: Св. Андрій Юродивий бачив, як підчас молитви у храмі Пресв. Богородиці де перебувала ЇЇ риза, Пречиста Діва  у супроводі Св. Йоана Хрестителя та Св. Йоана Богослова, після молитви перед престолом, зняла з Своєї голови хустку-омофор і розстелила її над народом у храмі. Інформація про чудо швидко поширилася у місті, а вороги відступили й відтак місто було врятоване. До 1453 року (рік захоплення Константинополя турками-османами) греки святкували це свято, а пізніше воно перейшло й на наші українські землі. З огляду на нашу складну та драматичну історію, свято Покрова Богородиці стало у нас надзвичайно популярним, а особливо серед тих хто стояв у обороні нашої землі – від козаків на Запоріжжі і до героїчних вояків УПА. Сьогодні в час підступної війни путінського режиму проти України,  наші хоробрі захисники не раз досвідчували силу її молитовного заступництва, яке ми називаємо Покровом.
Про молитовне заступництво Богородиці є дуже багато свідчень, – як тих, які мали важливе історичне значення, так і багатьох приватних. Якщо б хтось бажав більше осмислити значення перших, то я б радив книжку Peter Anderson «Poland, Russia and our lady of Chestohowa» (www.jasnagora.com/doc/do_newsow/czestochowa_chronology.doc Переклад, на жаль, є тільки російською, але  у файному видавництві ББИ: «Богородица – духовный мост между Востоком и Западом»). Якщо брати до уваги тільки духовні моменти, то книга/ хроніка досить промовиста. Стосовно других, – дуже багато активних християн можуть розповісти свої маленькі (але, тим самим, не менш важливі) свідчення. Можна навіть піти на котрусь з прощ до Марійських місць, щоб самому досвідчити заступництво Богородиці. Одним словом, – варіантів багато.
Мене завжди цікавило, що ж про Пречисту Діву Марію говорить Біблія, й тому часто думав над тими текстами, котрі в Євангеліях чи на поч. Діянь апостолів згадують про неї. Одного разу мені до рук потрапив аудіо запис реколекцій, які в одній з наших єпархій УГКЦ проводив о. Раньєро Канталамеса (проповідник для Римської курії та Папи). Кілька думок та акцентів о. Раньєро, підсумували для мене значення Марії в Історії Спасіння, а відтак і по новому вказали на  її приклад справжньої Учениці Господа. Нижче подаю кілька коротких думок, як вислід того, що почув та глибше усвідомив для себе через роздуми  о. Канталамеси.
Марія – зразок Церкви.  Про Марію не говориться часто в Новому Завіті – але, якщо ми придивимося уважніше то побачимо, що Вона є присутня в трьох найважливіших подіях Історії Спасіння:
-        Воплочення
-        Пасхальна Тайна
-        П’ятидесятниця.
Воплочення.
Поведінка Марії в часі Воплочення Божого Сина – це зразок віри. Наша цінність як християн  залежить від нашої віри; апостоли не змогли звільнити біснуватого, і тому Ісус пояснив: «Через вашу малу віру» (Мт 17:20)…
 Єлизавета проголошує Марію Блаженною через те, що Вона повірила і сказала ангелові: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову!».
Обіцянка ангела для Марії – надзвичайна з огляду на оцінку розумом. Це вимагало відваги, бо вагітна не одружена дівчина в тому часі могла бути просто каменована. Отож, Вона повірила з ризиком для життя.
Марія сказала: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк 1:38). Коли Бог покликав Авраама, Мойсея, Самуїла – вони сказали: «Хіневі», –  тобто «Ось я». Це вияв готовності творити волю Творця. Моє серце готове для Тебе Господи…
В латинському обряді, той кого висвячують, каже єпископові: «Ось я», – це означає готовність особи бути інструментом для Церкви у справі Благовісті…
Можна сказати й іншими словами. Висловом «Не хай станеться», Марія просто сказала Богові: «Амінь». Сказати Богові «Амінь», –  означає сказати Богові «Так». В єврейській мові слова віра «אֱמוּנָה /емуна», є спільнокореневим зі словом «Амінь».  Св. Павло каже, що Ісус є уособлений «Амінь» (2 Кор 1:20; пор. також Одкровення 3:14).
Марія під хрестом.
Це зразок надії. Св. Павло каже, що Авраам повірив в надії всупереч всякої надії («Проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» – Рим 4:18).
Це ж (і навіть більше) зробила під хрестом Марія. Чисто по-людськи, Марія мали би втекти з Голготи, рвати коси і сказати Боже ти обманув мене… Марія, проте, стоїть у тиші. Вона все бачила і йшла поруч. Чула про вибір Варрави… Вона надіялася до останнього моменту (як Авраам в жертвоприношенні Ісаака).
Марія пішла далі ніж Авраам – побачила смерть Свого Сина… Від Марії вчимося стояти під хрестом з надією (під хрестами у нашому житті) – дивитися дальше – бачити Воскресіння…
Марія в часі П’ятидесятниці.
Це зразок любові. Вона отримала дар Св. Духа в часі Благовіщеня і не потребувала П’ятидесятниці.  Але вона є поруч з апостолами. Вона допомагає їм бути покірними і спокійними... Про неї говориться як про Матір Ісуса – і Св. Дух, це Дух її Сина. Між Марією і Св. Духом є нерозривний зв'язок – це особа Ісуса. Марія і Св. Дух дали Ісуса світові…
Марія є моделлю місіонерської душі – переживши досвід Бога, досвід Св. Духа, вона допомагає його пережити апостолам. Досвід Св. Духа отримуємо в Хрещенні і Св. Тайнах… І тому ми повинні ділитися з іншими цим досвідом, створювати центри де переживається цей досвід – творити спільноти і молитовні групи…
Хай Всемилостивий Господь, за молитвами Марії, яка для нас є не тільки Матір’ю Благодаті, але і моделлю духовного життя, – істинним зразком віри, надії та любові, дарує нам мудрість та здатність її наслідувати, а для України і всього світу дарує мир, який світ сам не може дати (пор. Йо 14:27).

  




пʼятниця, 25 серпня 2017 р.

Дванадцята неділя після П'ятидесятниці. Ісус і багатий юнак (Мт 19:16-26).

Аж ось один приступив до нього й каже: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» 17. Ісус сказав до нього: «Чому мене питаєшся про те, що добре? Добрий є один тільки (Бог). Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей.» 18. «Яких?» - питає його. А Ісус до нього: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, 19. поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого.» 20. Каже юнак до нього: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» 21. «Якщо хочеш бути досконалим», - сказав Ісус до нього, - «піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.» 22. Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно. 23. Тоді Ісус сказав до своїх учнів: «Істинно кажу вам: Трудно багатому ввійти в Небесне Царство. 24. Іще кажу вам: Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство.» 25. Почувши це, учні здивувалися вельми і сказали: «Хто ж тоді може бути спасенний?» 26. Ісус глянув на них пильно й мовив: «У людей це неможливо, Богові - все можливо.»

Сьогодні запрошую разом перейтися текстом недільного читання Євангелія від Матея[i].
Звертання до Ісуса «Учителю» випереджає слова Ісуса про самого себе «Один бо у вас учитель» (23:8).
В книзі Левіт є слова «Тож пильнуйте мої закони і мої ухвали; а тому, хто їх виконує, дають життя. Я – Господь!» (18:5) – тут йшлося про процвітаюче теперішнє (земне) життя. В цьому ж уривку, чоловік запитує Ісуса про вічне життя.  
У своїй відповіді Ісус переключає увагу цього, на перший погляд, ревного чоловіка, з «добрих речей» на  «добру особу» – Бога. В наступній главі притча про виноградик розповідає про Бога, як про доброго Господаря (Мт 20:1–16), а у висловлюваннях у попередній главах Ісус вказує на себе самого, як на «Господаря» (10:25; 13:27). Відтак слова Ісуса «Чому мене питаєшся про те, що добре? Добрий є один тільки (Бог)» (в. 17) запрошують цього чоловіка розпізнати в Ісусі когось більшого ніж просто «учителя» – єдиного кого можна питати про «добре» для вічного життя та Того, котрий може давати накази на зразок «Додержуй заповідей» (в. 17).
Теперішній час ужитий у розповіді та відсутність сполучників між відповіддю Ісуса та черговим запитанням цього молодого чоловіка (юнака – в. 22), вказує на його запал та прагнення як найшвидше дізнатися, які заповіді слід виконувати. Ісус перераховує заповіді з другої частини Декалогу,  які окреслюють між людські стосунки (Вих 20:12–16; Втор 5:16–20) додаючи з поза Декалогу заповідь любові ближнього (Лев 19:18). Серед перелічених заповідей, Ісус не згадує заповіді про пожадання (9 і 10), котрі окреслюють внутрішні бажання людини: можливо Ісус пропускає ці заповіді тому, що частково хоче залишити відкритими двері для особи, яка сказала «Все це я зберіг змалку», частково тому, що здобуття багатств інколи приходить ціною втрати міжособистісних стосунків, частково тому, що планує пізніше сказати своєму співрозмовникові: «Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.» (в.21).
З тим самим запалом (Матей знову не вживає сполучників) юнак стверджує і зразу ж запитує: «Все це я зберіг змалку. Чого мені ще бракує?» (в.20). Запитання «Чого мені ще бракує?» акцентує для Матея та його аудиторії брак більшої праведності, яка потрібна, щоб увійти в Царство Небесне: «Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарасеїв, не ввійдете в Царство Небесне.» (Мт 5:20).
На цей раз досить раптово відповідає Ісус: «Якщо хочеш бути досконалим», сказав Ісус до нього, «піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.» (в. 21). Заклик «бути досконалим» відлунює до слів Ісуса в Нагірній проповіді: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5:48). В контексті Нагірної проповіді цей заклик стосується любові. Іншою конотацією досконалості в Євангелії є зрілість (супровідна обставина досконалості).
Інакше кажучи, брак досконалості, – зрілості, – означає відсутність учнівства, – простого і справжнього учнівства. Матей ніколи не розділяє справжнє учнівство на якісь рівні. Євангеліє також ніколи не представляє досконалість (коли йдеться про людей) як абсолютну безгрішність, але завжди має на увазі помітну відданість певному способу життя та поведінки.
Фігура мови «скарб на небі»  означає просто «вічне життя».
«Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно» (в. 22). «Слово» – відлунює до зерна в притчі про Сіяча (13:19–23; пор. також 7:24,26,28; 15:12; 19:1,11). Нажаль це слово впало не на добрий ґрунт. Фраза «відійшов смутний» (в. 22) творить контраст зі закликом Ісуса «Іди за мною» (в. 21). Слова «мав бо велике майно» (в. 22) ілюструють сказане Ісусом в Нагірній проповіді «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце.» (6:21 пор. також 6:24; 19:23–24). Відхід молодого чоловіка від Ісуса творить ще один смисловий контраст з розповіддю про дітей, котрі приходили до Ісуса (Мт 19:13–15), яку Євангеліє представляє відразу перед розповіддю про цього юнака.
Наступні слова Ісуса в Мт 19:23–26, а головно вислів «Істинно кажу вам» підкреслюють трудність для багатої людини увійти в Царство – вічне життя (Мт 19:16–17). Вказуючи на осіб, які прив’язані до багатств Ісус навіть вживає іронічну гіперболу, котра підкреслює драматичність ситуації: «Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство» (в. 24).
Згідно навчання деяких книг Старого Завіту  (Втор 28:1–14; Йов 1:10; 42:10; Прип 10:22), багатство поєднане з  побожністю вказувало на Божу прихильність. Тепер апостоли дуже добре зрозуміли, що стара парадигма «багатство свідчить про Боже благословення» вже не працює, й тому поставили тривожне запитання: «Хто ж тоді може бути спасенний?» (в. 25). Цей вислів означає те саме, що «увійти в Царство чи вічне життя».
«Ісус глянув на них пильно й мовив: «У людей це неможливо, Богові все можливо.» (в.26). Колись Господь запитав Авраама «Хіба для Господа є щось трудне?» (Бут 18:14). В цьому місці Ісус підкреслює, що божа сила робить те, що не можливе в людей. Бог може не тільки спасти багату особу, але й зробити усе, що Він тільки забажає. Дуже важливо розуміти, що тут Ісус не відповідає на запитання хто може спастися, але вказує апостолам на Того, Хто може спасти, тому, що Він є Всемогутній.
Підсумовуючи можна сказати, що в цьому Євангелії йдеться про прості й фундаментальні істини: важливі не тільки наші зовнішні вчинки, але і їх внутрішня мотивація; бути учнем Ісуса – означає намагатися жити любов’ю, й в такий спосіб просто ставати зрілою особою; важливо розуміти, що вічне життя це невимовний дар Бога для усіх без винятку людей; Бог є більшим ніж усі наші недомагання й єдиний може зробити те, що є неможливим для людей. Врешті Бог в якого ми віримо – це Бог неможливого, Бог великих і чудових несподіванок, який закликає нас до простоти серця, відданої довіри, а відтак і справжньої свободи, щоб бути здатними приймати Його незліченні дари. В цьому і полягає Добра Новина…
Яким з цих підсумків наважимося/ спробуємо поділитися з іншими в робочому ритмі наступного тижня?  

P.S. Інші мої думки на цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.com/2011/09/19-16-26.html




[i] Думки основані на Robert H. Gundry. Commentary on the New Testament. Verse-by Verse Explanations with a Literal Translation, Baker Publishing Group 2010. рр. 84-85

пʼятниця, 30 червня 2017 р.

Всіх святих Українського народу (Мт 5:1-16).

Побачивши ж народ, зійшов на гору. І коли він сів, підійшли до нього його учні; 2. а він, відкривши уста, почав навчати їх: 3. «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. 4. Блаженні тихі, бо вони успадкують землю. 5. Блаженні засмучені, бо будуть утішені. 6. Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться. 7. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя. 8. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога. 9. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. 10. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. 11. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. 12. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами. 13. Ви - сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба - викинути її геть, щоб топтали люди. 14. Ви - світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. 15. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. 16. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі.
Саме цими словами Ісус почав Свою т. зв. Нагірну проповідь (Мт 5-7), яку часто називають Конституцією Божого Царства. Мені дуже подобається, як пояснює цей уривок Н. Т. Райт у своїй книзі «Ісус і перемога Бога». Тому, нижче пропоную його думки, для того, щоб подивитися на цей відомий текст, в трохи ширшій перспективі покликання Ізраїля, як Божого народу, а також нашого власного покликання, як учнів Христа, які увійшли у спадщину Старозавітного Ізраїля, щоб стати новим творінням у Христі (пор. 2 Кор 5:17).
На думку Н. Т. Райта, Ізраїль слухаючи слова Ісуса мусів зіштовхнутися з шокуючим фактом, який вказував наскільки неправильно він розумів природу Царства. Ситуація вимагала абсолютно інакшого підходу. Підходу, основаного на Дусі, а не букві закону. Підходу, який уможливлював би Ізраїлеві бути справді народом Божим за духом а не тільки за назвою. Райт вважає, що саме Нагірна проповідь і є закликом до Ізраїлю бути істинним Ізраїлем. Заповіді Блаженства якими Євангелист Матей починає цю проповідь,  є не просто таким собі духовним заохоченням, але радикальним викликом для народу, який покладену на нього відповідальність замінив замилуванням власною винятковістю. Ось як Райт коментує Блаженства.
«Ізраїль прагне приходу Божого Царства (5:3). Він навіть готовий боротися та працювати для цього. Однак Царство належить тим хто є вбогі духом.  Ізраїль прагне потіхи (5:4). І Господь хоче її дати, але аж ніяк не у вигляді націоналістичного тріумфу, коли рани Ізраїлю будуть загоєні нанесенням ран іншим народам. Потіха чекає тих хто справді сумує. Ізраїль прагне успадкувати землю (5:5). Він може отримати її, - але тільки так як навчає Ісус – шляхом смирення. Ізраїль прагне справедливості (5:6). Він може отримати її, - але не через перемогу в битві над фізичним ворогом і не шляхом відплати, а тільки через смирення та лагідність. Ізраїль прагне милості (5:7), наприклад, есхатологічного визволення від ворогів. Однак милість приготована не мстивим але милостивим. Ізраїль прагне побачити Бога (5:8). Однак це приготовлене не тим хто зберігає тільки зовнішню чистоту, але тим хто є чистий серцем. Ізраїль прагне бути названий сином Творця (5:9) оправданим у великій перемозі своєї нації. Але синами Бог Ізраїлю назве тільки тих хто наслідує Отця, - миротворців. Тих які йдуть за Ісусом цим шляхом, - чекають переслідування (5:10). Однак попереду в них велике оправдання.
Інакше кажучи, обітниці, які раніше відносилися до людей, які виконували Тору, сьогодні відносяться до тих хто вірний Ісусові». На думку Райта, блаженства є закликом Ісуса до слухачів віднайти своє справжнє покликання як есхатологічного Господнього народу (це стосується і нас, які живемо в часі між Воскресінням Ісуса та Його Другим славним Поверненням, яке Новий Завіт називає Парусією) і в своїй поведінці  наслідувати Його, а не йти за рекомендаціями тодішніх вождів.
Ці заповіді дуже легко звести до абстрактного значення й тим самим впасти в анахронізм. Однак беручи під увагу слова про сіль та світло історичного контексту уникнути важче, оскільки перед Ізраїлем було завдання щоб бути сіллю землі, та світлом світу, бути народом священників, рабом Господа, щоб слава Господня досягнула всіх кінців землі. Проте сіль забула своє призначення, а світло почало світити саме для себе. Місто на горі повинно було стати місцем куди збираються всі народи, але ізраїльтяни зробили все, щоб і  вони і їх Бог виглядали настільки не привабливими, наскільки це взагалі можливо. Ізраїль який був покликаний стати маяком оточив себе дзеркалами, які втримували світло. Він плекав почуття власної чистоти та винятковості і не розсіював темряву серед народів. Однак з приходом Ісуса Ізраїль має нагоду стати справжнім Ізраїлем і тим самим виконати своє призначення».[1] 
Сьогодні, ми, християни, називаємо себе Новим Ізраїлем. Звідси виникає кілька логічних запитань.
Наскільки ми глибоко усвідомлюємо свою ідентичніть, - тобто, що через Ісуса ми є доньками і синами небесного Отця й тим самим є дітьми Божого Царства?
Чи усвідомлюємо покликання та відповідальність, які випливають з нашої ідентичності?
 Як (або чи) свідчимо іншим про свою ідентичність, або просто кажучи, про те, що для нас є дуже цінне та дороге?
 P.S. Ікона авторства мисткині Іванки Димид

[1] N. T. Wright, Jesus and the Victory of God  London: Society for Promoting Christian Knowledge 1996, p.287-292

пʼятниця, 5 травня 2017 р.

Неділя розслабленого (Йо 5:1-18).

По тому було свято юдейське, тож Ісус прибув до Єрусалиму. 2. А є в Єрусалимі при Овечих воротах купелеве місце, по-єврейському воно зветься Витесда, що має п'ять критих переходів. 3. Лежала в них сила недужих, сліпих, кривих, усохлих, які чекали, коли то зрушиться вода: 4. ангел бо Господній сходив час від часу в купелеве місце та й заколочував воду, і хто, отже, перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, - хоч яка б там була його хвороба. 5. Один чоловік там був, що нездужав тридцять і вісім років. 6. Побачив Ісус, що він лежить, а довідавшися, що було воно вже дуже довго, каже до нього: «Бажаєш одужати?» 7. «Не маю нікого, пане, - одрікає йому недужий, - хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль: бо ось тільки я прийду, а вже інший передо мною поринає.» 8. Мовить Ісус до нього: «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» 9. Відразу ж і одужав той чоловік, і взяв ложе своє і почав ходити. Був же той день - субота. 10. Юдеї і кажуть до одужалого: «Субота адже ж! Не личить тобі ложе носити!» 11. А той їм у відповідь: «Візьми ложе твоє і ходи, - сказав мені, хто мене оздоровив.» 12. Спитали його: «Хто він - той, що сказав тобі: Візьми і ходи?» 13. Та одужалий не знав, хто він, бо Ісус зник у натовпі, що юрмився на тому місці. 14. Щойно потім знайшов його Ісус у храмі й мовив до нього: «Оце ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось.» 15. Чоловік пішов і оповів юдеям, мовляв, той, хто його оздоровив, - Ісус. 16. Ось тому й переслідували юдеї Ісуса: вчинив бо він те в суботу. 17. А Ісус їм відрік: «Отець мій творить аж по сю пору, тож і я творю.» 18. За те ж юдеї ще дужче заповзялися, щоб убити його - не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога своїм Отцем називав, робивши себе рівним Богові.
Цей уривок, як врешті кожен текст в Йоана, містить у собі певні відсилання до ширшого Біблійного контексту та богословські лінії, які згідно наміру Євангелиста, перші читачі мали б зауважити та відчитати.
Згадка про Овечі ворота, нав’язує до пізнішої історії в Йоана 10:1-16: особа яку Ісус зціляє, є заблуканою овечкою, а сам  Ісус є Добрим Пастирем.[i]
П’ять критих переходів відсилають читача до п’ятьох чоловіків жінки-самарянки в попередній главі (Йо 4:16-18) та П’ятьох книг Закону Мойсея, які однаково шанували Євреї та Самаряни. Ці символічні відсилання загострюють нашу увагу на вже сказаному у Пролозі: «Закон бо був даний від Мойсея, благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа.» (Йо 1:17).
У книзі Второзаконня (П’ята книга Закону Мойсея) згадується, що ізраїльтяни через непослух блукали в пустелі 38 років після того як отримали Закон (Втор 2:14), – це саме число років, які провів біля купелі недужий чоловік. То ж, подібно як води для юдейських очищень на весіллі в Кані Галилейській (Йо 2:1-12) представляють невідповідність Закону Мойсея, так само і води цього басейну з п’ятьма притворами, вказують на неспроможність Закону Мойсея зцілити хворого чоловіка.
Євангелист не уточнює якою саме була хвороба, але вживає слово (ἀσθενείᾳ/ astenia), яке радше вказує на ефект/наслідок хвороби і представляє стан, який можна загально окреслити як «слабість, неспроможність, безсилля» і навіть «безпорадність». Це саме слово вжите на означення наслідку сильної гарячки сина царського урядовця в Йо 4:46. Між цими історіями існує певна паралель, оскільки обох недужих Ісус зціляє тільки/просто завдяки слову: «Іди, син твій живий» (Йо 4:50) та «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» (Йо 5:8). Йоан хоче, щоб ми бачили силу цього Слова, яке стало плоттю (Йо 1:14): і син царського урядовця і недужий біля купелі Витезди одужали «відразу, негайно». Цісарський урядовець та хворий чоловік повірили слову Ісуса і це уможливило чудо (в Євангелії жодного разу слово «віра» не вжито як іменник, але 99 разів як дієслово).
Перед тим як недужий біля Витезди зцілився, Ісус  його «побачив», - так само як перед тим  бачив Натанаїла, який сидів під смоковницею   (Йо 1:48). Ініціатива є завжди на боці Бога – навіть тоді, коли хворий (як той при Витезді так і будь-який інший) навіть не знає хто такий Ісус. Закон виконав своє призначення. Прийшов час на благодать. Ціле Євангеліє підкреслює божественне знання Ісуса, а не тільки людське співчуття. Тому Йоан хоче, щоб ми розуміли, що Ісус бачить кожну людину, й щоб відтак дивлячись на чуда які Він творить (Йоан називає їх «знаками»), також вчилися бачити більше (пор. Йо 1:51), а відтак вірили та свідчили.
Дуже важливим є також запитання Ісуса: «Бажаєш одужати?». Ініціативи та бажання одного Бога є замало. Потрібно також бажання, хотіння людини. Відповіді хворого: «Не маю нікого, пане», - вистачає для Ісуса – Богові не потрібно пояснювати багато…
Подія, яку описує Євангеліє, відбувається в Суботу – книга Виходу та книга Чисел приписує найсуворіше дотримання відпочинку в цей святий день (Вих 31:14-15; Числа 15:32-36). Своїм наказом нести ложе («Устань, візьми ложе твоє і ходи!»), Ісус порушив старозавітні приписи, що потім і закидали Йому опоненти («суботу порушував» Йо 5:18). Власне тут Йоан хоче показати нам протистояння двох авторитетів – Ісуса і благодаті з одного боку та Закону Мойсея з іншого. Або іншими словами боротьбу Духа і букви; Любові і формального припису. За браком місця не буду деталізувати усю полеміку підняту з приводу цього питання саме в цьому уривку, підкреслю тільки одне – для Євангелиста дуже важливо, щоб ми зауважили, що навіть якщо опоненти хворого чоловіка та й самого Ісуса, не можуть розпізнати «Хто він - той, що сказав тобі (хворому): Візьми і ходи?» (Йо 5:11), ми це можемо зробити. Слова «Того чоловіка», це не просто слова людини, але «слова життя вічного» (пор. Йо 6:68), слова Того, котрий є  воплоченим Словом Отця до/ і для всіх людей на землі.
Наприкінці, щоб роздуми не стали занадто довгими – кілька останніх слів про тему, яку важко не зауважити в уривку: Ісус знаходить (знову підкреслюється Божественна ініціатива) зціленого чоловіка в храмовому комплексі й каже до нього: «Оце ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось.» (Йо 5:14). З тексту Йо 9:1-3 ми знаємо, що фізична недуга не обов’язково мусить бути наслідком конкретного гріха людини. Про ці речі трохи детальніше я вже згадував у двох коментарях на Йо 9:1-41 (є на цьому блозі). Важливо розуміти, що загально людські терпіння існують через гріхопадіння Адама та Єви, наднищену гріхом людську природу, але не обов’язково через якісь наші особисті гріхи. Остаточно, сказати чому людина терпить, може  тільки Бог – і тому вкрай важливо відучитися раз і назавжди ставити комусь поспішні та легковажні діагнози. У випадку, цієї євангельської історії, однак, найімовірніше все ж ідеться про якийсь зв’язок хвороби з якимось гріхом хворого. Який – знає тільки Ісус, але про це не говорить.
Важливо розуміти, що наголос для перших слухачів Євангелія є на іншому: «Не грішіть!». Тобто, думайте про речі гідні людини. Живіть як Божий образ. Цей заклик є завжди актуальний, але по особливому відчитувався в часі первісної Церкви та ситуації в якій знаходилася спільнота Євангелиста Йоана, – секта т. зв. гностиків, які вважали, що матеріальний світ не має жодної вартості, тому гріхи вчинені в тілі не можуть зашкодити душі.  Саме супроти цих єретиків Йоан і пригадує те навчання Ісуса та підкреслює ті моменти з Його життя (напр. воплочення), які спростовують ці хибні погляди.
Для Йоана дуже важливо, щоб ми не пропустили найважливіше – якими не були б наші немочі та гріхи, які послаблюють та сковують (а інколи і просто зупиняють) динаміку нашого життя, відколи Бог став людиною – безвихідних ситуацій вже не існує, – важливо просто довіритися Слову Ісуса, поставити Його центром нашого життя, і тоді перед нами відкриються горизонти, про які ми навіть не могли мріяти, тому що Ісус як і Його Отець постійно творить усе нове (пор. Йо 5:17; Одкр 21:5).

P.S. Інші мої думки про цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.com/2014/05/51-18.html


[i] Окремі думки в цих роздумах основані на Gundry, Robert H. Commentary on the New Testament. Baker Publishing Group 2010, рр.371-375

субота, 15 квітня 2017 р.

пʼятниця, 31 березня 2017 р.

Коментар на Євангеліє п'ятої неділі Великого Посту (Мк 10:32-45)

І. Контекст.
Текст Мр 10:32–45 містить дві взаємопов’язані тематичні одиниці: Ісус втретє провіщає Свої Страсті та Воскресіння (10:32–34) і навчає учнів про те, хто може бути першим у Божому Царстві (10:35–45).
Останній вірш уривку – 10:45 – є своєрідною серцевиною розуміння особи Ісуса в євангелиста Марка: «Бо й Син Людський не прийшов на те, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох».
II. Текст та короткий коментар.
1. Третє провіщення Страстей та Воскресіння (Мр 10:3234)
32 Вони були в дорозі, простуючи в Єрусалим. Ісус ішов перед ними, і дивувалися вони, ідучи за Ним, і були в страху. Взявши знову дванадцятьох, Він почав їм говорити, що має з Ним статися.
Марко зазначає, що, коли Ісус й апостоли входили в Єрусалим, де Христос мав перетерпіти мученицьку смерть, Він ішов попереду апостолів, немов підбадьорюючи їх, а вони жахалися й були надзвичайно здивовані його відвагою. Під словами «вони... ідучи за Ним, були в страху» (οἱ δὲ ἀκολουθοῦντες ἐφοβοῦντο) слід розуміти також і людей, які співчували Христові (не апостолів) і йшли за Ним до Єрусалиму. Учні та інші люди боялися, слухаючи промови Христа про смерть, яка чекала на Нього в Єрусалимі. Окрім того, навіть незважаючи на очікування прийдешнього Царства, учні усвідомлювали небезпеку відвідин Єрусалиму і зіткнення з релігійною владою. Можливо, вони добре знали єврейське передання про страшну війну, яка має вибухнути перед остаточним встановленням Царства Месії, – війну в якій єрусалимські вожді, як і римляни, виступлять на боці сил зла (пор. Сувої Мертвого моря). Утім, якщо учні й довіряли єрусалимським вождям, у них були підстави побоюватися римлян, що стояли гарнізоном у Єрусалимі. [i]
33 – Оце йдемо в Єрусалим, і Син людський буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, 34 і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне.
У цих двох віршах Ісус вперше дуже детально описав своїм учням майбутні події. Цей пророчий план, чітке сповнення якого можна побачити в подальшій розповіді Марка, свідчить, що перед нами хтось більший, ніж просто Людина:
1.  «Оце йдемо в Єрусалим» (11:1–13:37).
2.  «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам» (14:1– 2;43–53).
3.  «Засудять Його на смерть» (14:55–65).
4.  «Видадуть Його поганам» (15:1).
5.  «Насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють» (15:2–38).
6.  «Він же по трьох днях воскресне» (16:1–11[ii]).
Фрази на кшталт «плюватимуть на Нього» вказують на велике презирство та зневагу, яких зазнає Ісус. Однак учні не розуміли суті цих подій. Із контексту Даниїла 7:13–14, де сказано, що Бог віддасть Своє Царство тому, хто подібний до Сина Людського, виявляється, що прославі передуватиме страждання під владою нечестивого земного правителя (Дан 7:18–27; 9:32). Сучасники Ісуса не пов’язували своїх очікувань Месії з неминучим стражданням; щоб зрозуміти звістку Ісуса, люди мали здійснити зробити радикальну переоцінку цінностей і переглянути багато своїх уявлень.[iii]
2. Першість у служінні Мр. (10, 35–45[iv])
35 Яків та Йоан, сини Заведея, підходять до Нього й кажуть Йому:
– Учителю, хочемо, щоб Ти нам зробив те, чого попросимо.
36 Він їм відповів:
– Що хочете, щоб Я зробив вам?
37 – Дай нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч Тебе у твоїй славі.
 Яків та Йоан претендували на ролі найближчих помічників царя в земному царстві; ці їхні прагнення відображають популярність уявлень про Месію та Царство Боже, які Ісус неодноразово відкидав як помилкові.
38 Ісус сказав їм:
– Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещуся?
 У цьому та інших місцях Ісус говорить про хрест як про неминучу чашу (14, 23, 24, 36) – можливо, у цьому можна побачити алюзію до чаші гніву або суду Господнього в Старому Завіті (Пс 74:9; Іс 51:17–23; Єр 25:15–29; 49:12; Плач 4:21; 3ах 12:2). Хрещення Ісуса певною мірою слугує прообразом Його смерті.
39 Вони йому відповіли:
– Можемо.
Ісус сказав їм: Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрещенням, яким Я хрещуся, хреститиметесь. 40 Сидіти ж праворуч Мене чи ліворуч – не моє дати вам, а кому приготовано.
Місця по обидва боки від царя на престолі (особливо праворуч від нього) були найпрестижнішими в будь-якому царстві. Але Ісус, можливо, має на увазі тих, хто буде з Ним на хресті, праворуч і ліворуч (15:27). Яків пізніше став першим мучеником із Дванадцятьох (Дії 12:2), а Йоан, згідно з церковним переданням, дожив до понад дев’яноста років.
41 Почули про те десятеро й обурилися на Якова та Йоана. 42 Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм: – Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, і їхні вельможі гнітять їх.
Інші десять учнів обурилися, що Яків та Йоан спробували їх випередити. Але їхнє обурення свідчило про те, що вони мали таке саме бажання. Це дало можливість Ісусові викласти їм прекрасний урок про панування в Божому Царстві, яке кардинально відрізняється від загальноприйнятого. Євреї добре знали, як влаштована система влади в язичників: близькосхідні царі з найдавніших часів претендували на роль богів і були тиранами; грецькі правителі сприйняли цю модель влади і втілили її на більшій частині території Східного Середземномор’я. Римський імператор і його намісники в провінціях (які зазвичай зневажали місцеве населення) з їхньою грубою силою і схильністю до тиранії належали до тієї ж категорії володарів. Нагадування Ісуса, що прагнення до влади властиве «народам» (тобто язичникам), рівносильне попередженню, що учням не слід виношувати подібних прагнень та планів; єврейські вчителі часто використовували язичницькі звичаї як негативні приклади.
43 Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44 і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх.
 Ісусове визначення величі як рабського служіння звучало парадоксально; незважаючи на те що єврейський закон наказував гуманно поводитися з рабами, вільні євреї, як і погани, ставилися до рабів як до людей другого сорту.
45 Бо Син людський не прийшов на те, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.
Цей вірш є стрижневим для цілого Євангелія від Марка й своєрідним богослов’ям у мініатюрі – картиною найвеличнішого життя, яке коли-небудь знав світ (таку ж головну роль відіграють окремі вірші в інших євангелистів: Мт 28:18–20; Лк 19:9–10; Йо 10:10). Називаючи себе «слугою» і стверджуючи, що його місія полягає в тому, щоб «віддати своє життя як викуп за багатьох», Ісус ототожнює себе зі страждаючим Слугою з Іс 53:10–12. Місія Слуги була призначена для всього Ізраїля (Іс 41:8; 43:10; 44:2, 21; 49:3), але через своє відступництво Ізраїль не зміг її виконати (42:19). Тому той, хто виконає це завдання, відродить Ізраїль і принесе світло язичникам (Іс 49:5–7; 52:13–53:12). Ймовірно, перед Христом ніхто не відносив цього уривку до Месії, тому Ісус намагається наповнити новим змістом уявлення учнів про його месіанську місію.
Про «багатьох» згадує також апостол Павло в Рим 5:15 – під «багатьма» тут, як і в Сувоях Мертвого моря, можна розуміти лише обраних; але якби Павло в Рим 5:15 дійсно мав це на увазі, він би неодмінно уточнив, що й вибрані були прокляті в Адамі. Більш імовірно, що «багато» – це алюзія до Іс. 53:11, де сказано, що страждаючий Слуга виправдає «багатьох», принісши себе в жертву за них. Усі, хто в Адамі, від народження грішники; усі, хто в Христі, за допомогою істинного хрещення (Рим 6:4) стають праведними.
III. Прагматичний аналіз (значення для сучасників Ісуса та для нас[v])
Про що ми думаємо, згадуючи страсті Ісуса? Хтось пригадує часто повторювані в церкві піснеспіви. Хтось уявляє зображення хреста, розп’яття, яке знаменує страждання і скорботу Ісуса, розраду та надію в нашій скорботі й стражданні. Дехто замислюєтеся над людською жорстокістю, яка здатна винайти подібний вид страти, над жорстокістю, яка й нині плямує створений Богом світ.
Ще інші бачать, як товпляться біля хреста люди: хтось знущається з помираючого, а хтось плаче. Можливо, у цій подумки намальованій картині знайшлося місце і для вас, ви теж присутні біля підніжжя хреста і бачите, як Він умирає. Зараз Марко розпочне оповідь про смерть Ісуса. Він хоче, щоб у нашій свідомості збереглося кілька образів, які допоможуть нам охопити весь сенс події – для самого Ісуса, для Ізраїля, для світу й особисто для нас. У цьому епізоді він сіє насіння, з якого проростуть ці образи. У наступних розділах насіння почне набухати, проросте й дасть плід: коли Ісус розділить з учнями останню трапезу, молитиметься в Гетсиманському саду, постане перед владою і, нарешті, помре. На цьому етапі євангельської оповіді краще розглядати зародки майбутніх подій одну за одною.   Уже втретє Ісус урочисто попереджає учнів про свою прийдешню долю. Кара не застане Його зненацька – це невід’ємна частина покликання, яке Він усвідомлює того часу, як в момент Його хрещення пролунав голос, який повторив пророцтво Ісаї, – до цього пророцтва Він тепер повертається докладніше. Основна частина Книги Ісаї (глави 40-55) присвячена, – поряд з Богом, – якомусь помазаникові, або Месії, який страждає і вмирає за гріхи Ізраїля та всього світу. Це «Слуга Господній», і наприкінці цього епізоду Ісус знову повертається до Іс 53, четвертої пісні Слуги Господнього, яка з трепетом і благоговінням прославляє його відкупительну смерть. Багато сучасних коментаторів настільки вражені цим фактом, що вважають неможливим, щоб Ісус так обдумано й зосереджено говорив про власну смерть. Також і його послідовникам це здавалося неймовірним – ось друге «насіння», яке закладає в цьому епізоді Марко.
Учні Ісуса не могли повірити, що саме з таким наміром Він вів їх до Єрусалиму. Це ж неймовірно, це страшно! Мислителі наступних століть намагалися знайти способи переказати життя Ісуса таким чином, щоб хрест не кидав тіні на всю історію. У наші дні ці спроби тривають. Але в серці справжнього християнства завжди лунали ці слова Ісуса: Він мусить померти на хресті, і ця смерть – кульмінація усвідомленого покликання. Знову й знову нам твердять, що це ознака справжнього християнства –компроміс із владою. (Тим більше, що образ хреста використовували часом для заохочення приватного благочестя на шкоду світовим перспективам.) Але це неправда. Ось третє «насіння», яке сіє в цьому епізоді Марко.
Яків та Йоан мріяли про те, що месіанське паломництво до Єрусалиму перетвориться на тріумфальний хід і вони сядуть по праву та ліву руку Ісуса, коли Він займе свій престол. Хіба вони не чули його слів про страждання, смерть, воскресіння? Чули, але прийняли грізне попередження за метафору, щось на кшталт: «Нам доведеться нелегко, але в результаті ми переможемо». Для Марка, як і для Ісуса, розп’яття – НЕ сумний епізод, який потрібно пережити на шляху до щасливого кінця. Жертва Ісуса і є єдиним Божим способом перевернути з ніг на голову світську владу і правління. Наприкінці свого монологу Ісус цитує Пісню Слуги: «... дати душу свою як викуп за багатьох» – і стверджує думку, з якою явно погодився б Ісая: Царство Боже перевертає всі світські уявлення про владу і славу, вивертає їх навиворіт.
Це перше в тексті Марка розгорнуте й повне висловлювання про суть хреста в цій ситуації звучить передусім як політичне твердження. Сенс хреста не зводиться тільки до прощення наших гріхів Богом через смерть Ісуса (хоча, зрозуміло, це – важлива складова). Це Божий спосіб привести нас і весь світ до порядку, а тому хрест кидає виклик будь-якій системі, яка також претендує на порядок і справедливість, а вміє тільки одне – ставити одних людей вище за інших. Яків та Йоан неправильно розуміють наміри Ісуса з тієї ж самої причини, з якої багато мислителів наступних століть, аж до нашого часу, відчайдушно намагаються знайти якийсь спосіб зберегти Ісуса, але викинути хрест розп’яття, який піддає сумніву всю нашу славу та гордість. Ось він, політичний сенс служіння Ісуса, – і вельми небезпечний політичний сенс.
Бесіда Ісуса з цією честолюбною парочкою стає четвертим «насінням», яке сіє для нас Марко: «Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, або хрещенням, яким Я хрещуся, хреститися?» Напружені, важкі слова. «Чаша» – чи це не чаша Божого гніву, про яку пророкував Єремія? Зараз, як і в Гетсиманському саду (14:36), Ісус стоїть обличчям до обличчя з грізною реальністю: зло, яке переповнило весь світ й Ізраїль особливо, ось-ось накличе справедливу Божу кару. Ця кара завжди набуває конкретних форм: у Старому Завіті на Боже місто і Божий народ нападають вороги. Місія Ісуса – прийняти всю силу цього гніву на себе. «Хрещення» нагадує нам про те, з чого почалася вся історія.
Хрещення, прийняте від Йоана, відкриває Ісусове покликання страждаючого Месії, з якого починається новий народ Завіту, і Його смерть, яка невідступно насувається, – також хрещення, занурення в безодню, яка омиє гріх. Деякі з перших християн саме так розуміли власне хрещення та його зв’язок із хрещенням Ісуса (Рим 6:3–11; Кол. 2:11–15). Якщо ми намагаємося побачити смерть Ісуса очима Марка, то передусім треба дозволити зав’язатися і прорости цим «насінинам.
Й останнє «насіння» – слова Ісуса про тих, хто сяде по праву й ліву руку від Нього. Яків та Йоан самі не знають, чого просять, але нехай читач Марка протримається ще кілька напружених глав, і йому відкриється сенс. Коли Ісус «засяде у славі» і двоє будуть праворуч і ліворуч від Нього, це буде – на хресті. Марко залишив нам виразну, приголомшливу картину і справжньої слави Царства, і справжнього змісту цієї смерті. А тепер він буде ретельно поливати своє насіння й чекати, поки воно проросте.
Ми ж, трепетно очікуючи плодів, зосередимося знову на одній з головних тем цих глав Марка – слідуванні за Ісусом. Придивившись до намальованої для нас картини, ми теж можемо здивуватися, злякатися й відсахнутися. Але Ісус здійснює свій шлях до Єрусалиму, перевертаючи з ніг на голову всі мирські цінності, систему влади та її противаг, віддаючи своє життя в жертву за багатьох. Щоб прийняти його жертву, нам залишається одне – прямувати за Ним.
Насамкінець хочу навести як приклад для наших роздумів кілька думок Отців Церкви про цей уривок. Текст навчає, що ми не можемо просити привілеїв у Царстві без готовності померти за нього (Йоан Золотоустий). Сини Заведея не помилилися в тому, що вони були особливими реципієнтами Його любові, однак помилялися в уявленнях, що це можливе без ціни (Йоан Золотоустий, Беда). Тільки через особисте упокорення можна увійти в славу Господа (Августин). Історія мучеників показує, що багато з них були беззастережно готові пити чашу з Господом, щоб постраждати й померти за правду (Полікарп). Мучеництво є одним із видів хрещення, у ньому любов Отця через Сина діє, щоб поховати старе, гріховне життя й підняти віруючого до нового життя через Святого Духа (Йоан Золотоустий). Як Христос воскрес без зусиль з води, будучи похованим у ній, так і ми піднімаємося з Ним, вмерши для гріха. Він розділив з нами наше покарання, але не наш гріх (Августин). Його незрівнянна праведність, освячення, спасіння й воскресіння стали нашими завдяки вірі (Григорій Богослов). Без Його втіленого приниження тільки ангели знали б Його особу (Йоан Золотоустий[vi]).
P.S. Трохи довша версія коментаря є за цим посиланням:

[i] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014,  p. 151.
[ii] MacDonald, W., & Farstad, A. (1997, c1995). Believer’s Bible Commentary: Old and New Testaments (Mk 10, 32 -34). Nashville: Thomas Nelson.
[iii] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014, p. 154
[iv]Думки в цій частині взято з Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014, 155
[v] Цю частину коментарю взято з Wright N. T. Mark for Everyone. (The New Testament for Everyone)  – Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. , 138-141
[vi] Oden, T. C., & Hall, C. A. Mark. Ancient Christian Commentary on Scripture NT 2. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press. 2005, 149.

неділя, 8 січня 2017 р.

Св. Ап., первомч. й архидиякона Стефана (Дії 6:8–15; 7:1–5; 47–60; Мт 21:33–42).

Діяння (6:8–15; 7:1–5; 47–60).
Стефан же, повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі. 9. І встали деякі з синагоги, так званої лібертинів, киренеїв, олександрійців, а й з Кілікії та з Азії і сперечалися із Стефаном, 10. але не могли встоятися супроти мудрости й духа, що ним говорив. 11. Тоді вони підмовили людей, щоб сказали: «Ми чули, як він говорив образливі слова проти Мойсея та проти Бога.» 12. І підбурили народ, старших та книжників і, наскочивши, схопили і привели його в синедріон. 13. Там вони поставили свідків, які говорили: «Цей чоловік не перестає говорити проти цього святого місця та Закону. 14. Ми чули, як він говорив, що Ісус, отой Назарянин, зруйнує це місце й переінакшить звичаї, які Мойсей був передав нам.» 15. І коли всі, що засідали в синедріоні, пильно дивилися на нього, бачили його обличчя, немов обличчя ангела.
А первосвященик спитав: «Чи воно справді так?» 2. Він же відповів: «Мужі брати й отці, слухайте: Бог слави з'явився батькові нашому Авраамові, як він ще був у Месопотамії, перш ніж він оселивсь у Харані, 3. і сказав до нього: Вийди з землі твоєї і з роду твого, і йди в землю, яку покажу тобі. 4. Тоді він вийшов з Халдейської землі й оселивсь у Харані; а звідси, як умер його батько, (Бог) переселив його у цю землю, в якій живете нині. 5. І не дав йому в ній спадщини ані на ступінь ноги, але обіцяв дати її йому в посілість, і його потомкам після нього, хоч у нього й не було дитини.
А Соломон збудував йому дім. 48. Та не в рукотворених проживає Всевишній як пророк говорить: 49. Небо - престол мій, земля ж - підніжок ніг моїх. Який дім ви мені збудуєте, каже Господь, або яке місце мого відпочинку? 50. Хіба то не моя рука створила те все? 51. Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви. 52. Кого з пророків не гонили батьки ваші? Вони вбили тих, що наперед звіщали прихід Праведного, якого ви тепер стали зрадниками й убивцями; 53. ви, що одержали закон через звістування ангелів, але не зберігали його.» 54. Почувши це, вони розлютилися своїм серцем і скреготали зубами на нього. 55. (Стефан же), повний Духа Святого, дивлячись у небо, побачив славу Божу й Ісуса, який стояв по правиці Бога, 56. і мовив: «Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога.» 57. Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої, кинулись на нього разом 58. та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло. 59. І каменували Стефана, який взивав, мовивши: «Господи Ісусе, прийми дух мій!» 60. А впавши на коліна, закликав сильним голосом: «Господи, не постав їм цього за гріх!» І промовивши це, смертю заснув.
Євангеліє від Матея 21:33–42
Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. 35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. 37. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб'ємо його й заберемо собі його спадщину. 39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?» 41. «Лютих люто вигубить», - відповіли йому, - «а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно.» 42.  Тоді Ісус сказав їм: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших.
Кілька думок з приводу читань.
Притча розміщена в Мт 21:33–42 (див. також Мк 12:1–12; Лк 20:9–19)  з одного боку  є алегоричним представленням історії спасіння, а з іншого служить коментарем до образів та плану смерті Ісуса, що розкриваються в подальшім наративі Євангелія. Мої роздуми про цю притчу є на цьому блозі за наступним посиланням:
Первомученик Стефан є одним із тих численних свідків, котрий був убитий задля свідчення віри в живого Бога. Його постать є унікальною, однак, не тільки завдяки відважному свідченню, – він перший, хто дуже глибоко усвідомив універсальний характер Благовісті, тобто, що Бог в Ісусі прийшов до всіх людей, які є однаково любленими Отцем Небесним. Так само, як і всі справжні свідки Господа перед ним та після нього та сам Ісус, Стефан підтвердив свої погляди ціною власного життя.
Книга Одкровення демонструє, що Ісус уже царює у світі й тільки Він є справжній Господь: «Двадцять чотири старші, що перед Богом сидять на престолах своїх, упали ниць лицями своїми і поклонилися Богу, 17. говорячи: «Дякуємо тобі, Господи, Боже Вседержителю, хто сущий і хто був, що ти узяв владу свою велику і воцарився» (11:1617). Тільки Ісус є справжнім Володарем світу – Пантократор: «Я Альфа і Омега, початок і кінець говорить Господь Бог, хто єсть і хто був і хто приходить, Вседержитель. (Одкр 1:8; 4:8; 11:17; 15:3; 16:7; 16:14; 19:6; 19:15; 21:22)». Читаючи Одкровення від 4 глави і далі важливо мати на увазі 4 переконання:
1. В «небі» перемога над злом і смертю уже одержана Богом та Месією; влада ідольських сил є ілюзорною; тільки одна сила контролює історію.
2. Видима перевага зла в людській історії є частиною Божого тріумфального плану, й тому ті, які витримають страждання та переслідування у вірності Богові, отримають нагороду вічного життя з Богом. Бог контролює світ, й зло не торжествуватиме; все відбувається відповідно до Божого плану. 
3. Історія людства має значення навіть на землі: час страждання святих завершиться, й буде вставновлене видиме та ефективне правління Бога над творінням, а зло буде засуджене.  
4. Ті, які серед випробувань свідчать Христа на землі, досвідчать в небі Його перемогу над смертю.
Після Страстей та славного Воскресіння Господа, кожен з нас маючи перед собою приклад Його унікального життя – Ісус показав нам, що означає бути людиною та жити як людина, – також покликаний жити в подібний спосіб. Щоб бути людьми, ми повинні жити як жив Христос. Часто це матиме ціну, але якщо ми хочемо жити як Божі діти, то за логікою книги Одкровення, ми повинні відважитися на радикальне наслідування Господа: разом як Церква повторити усе те, що вчинив Він. Стефан, став першим після Ісуса, хто пішов цією дорогою.
Важливо відзначити, що це не означає, що автоматично всі стануть мучениками, але що всі християни покликані до вірності та послідовності. Для когось це буде (була) дорога в Сибір, а для когось чесно написаний іспит. Ціле життя є нагодою для свідчення, інколи через дуже дрібні, але тим самим, не менш важливі справи.
Чим важлива та особлива постать Стефана?
Стефан провів чітку межу між юдаїзмом і християнством (Дії 7:1 – 53): Він проповідував християнство, вільне від юдейських національних обмежень та оголосив справжнім Ізраїлем Церкву, а сучасний йому юдаїзм – відступником; показав, що в минулому Бог відкривав Себе не тільки людям на Святій Землі, але й Своїм вірним служителям, де б вони не жили та розглянув промисел у Божественних діяннях протягом сторічь і показав, що вони знаходять свою кульмінацію в християнстві, як меті всієї історії єврейського народу. Стефан  відзначив, що до Соломона в отців не було храму, а тільки «намет присутності», зроблений Мойсеєм «за зразком, ним баченим»; храму ж захотів Соломон, а не Бог.
Промова  Стефана демонструє – християнство почало усвідомлювати свою незалежність і самодостатність, а також відчуло, що воно повинне, або увібрати в себе юдаїзм, або порвати з ним. Змалювавши сьогоднішній і колишній характери чисто націоналістичної інтерпретації релігії, Стефан перейшов до викриття суддів: убивши Ісуса Христа, Праведника, вони лише показали себе спадкоємцями тих, хто вбивав пророків і порушував Божий Закон (Дії 7:51 – 53).
Стефан – перший християнський мученик,   смерть якого послужила сигналом для широкого гоніння на християнську громаду в Єрусалимі: «і всі, крім апостолів, розсіялися по різних місцях Юдеї й Самарії» (Дії 8:1).
Ці сумні події, з іншого боку, спровокували стрімке поширення християнства в Римській імперії: від провінційного Єрусалиму до сліпучої столиці Риму. Шість етапів росту первісної Церкви – Єрусалим (Дії 1:1 – 6:7) – Юдея та Самарія (Дії 6:8 – 9:31) – Антіохія (Дії 9:32 – 12:24)  – Мала Азія (Дії 12:25 – 16:5) – Європа (Дії 16:6 –19:20) – Рим (Дії 19:21 – 28:31) – були унікальним прикладом народження нової спільноти людей з поміж багатьох народів, як наслідок відповіді на Боже Слово, або ж говорячи мовою Діянь апостолів «росту Божого Слова» (6:7; 12:24; 19:20; 28:30–31). За яких кілька десятків років, малі християнські спільноти були присутні у всіх найважливіших центрах Середземномор’я – тільки в книзі Діянь Лука згадує 32 країни, 54 міста й 9 середземноморських островів. Всі ці події є чудовим розгорнутим коментарем до сили Христового Воскресіння, яка унікально діяла через Святого Духа, який надихав свідчення багатьох чоловіків та жінок.
Хай приклад цього першого мученика/ свідка Христа ради, надає нам відвагу, щоб свідчити не втрачаючи щоденних, численних нагод та розуміння, що Бог часто починає там, де чисто-по-людськи, все мало б просто закінчитися.