17-та неділя після П'ятидесятниці: віра жінки ханаанянки (Мт 15:21-28).

Ісус вийшов звідти й пішов в околиці тирську та сидонську. 22. Коли це жінка ханаанянка вийшла з цих околиць і почала кричати: «Змилуйся надо мною,

Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно.» 23. Він же не озвався до неї і словом. Тут приступили його учні й почали його просити: «Відпусти її, бо вона кричить за нами.» 24. А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля.» 25. Та ж підійшла і, вклонившись йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!» 26. Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.» 28. Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш.» І видужала її дочка від тієї години.

           Текст Євангелія цієї неділі містить досить складні теми, серед котрих принаймні дві є доволі промовистими: тема пріоритетів місії Ісуса серед власного народу та готовність язичників до зустрічі з Ісусом, яка перевершує наші уявлення та сподівання.

Окрім того, реакція Ісуса на несподіваний вияв віри жінки-язичниці часто  викликає критичні запитання. Основні можна звести до наступного: «Чому Ісус виглядає жорсткий, зверхній та навіть нечутливий?». На ці й подібні запитання існують  різні пояснення.

Насамперед, не можна ігнорувати факт, що сам Ісус посилаючи Своїх учнів на проповідь наказував їм: «У дорогу до поган не пускайтесь і в самарійські міста не заходьте. 6. А йдіть радше до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт 10:5–6). В цьому наказі не йшлося про якісь етнічні мотиви, але радше про сповнення місії Ісуса – спочатку пробудити власний народ. Ізраїль, котрий Господь вибрав для того, щоб розв’язати проблему гріха, але який і сам став частиною проблеми. Його «світло» замість світити усім народам правду про Бога, було сховане і світило саме для себе, а «сіль» котра мала зберігати світ від зіпсуття, як би парадоксально це не звучало, втратила свою властивість, – саме так слід розуміти значення слів Ісуса про світло та сіль у Нагірній проповіді (Мт 5:13–14).

Дехто вважає, однак, що таким чином «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам».  Відтак, іронічний вислів Христа, та постава жінки ханаанянки мали б трохи присоромити учнів й спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.

Дуже важливо, одначе, не ідеалізувати язичництво загалом, а чітко розрізняти існуючий страхітливий стан речей у тодішньому язичництві та факті, що Бог ненавидячи гріх, який руйнує життя людей, все ж любить усіх без винятку людей відвічною любов’ю (пор. Єр 31:3).

В чому ж тоді унікальність віри язичницької жінки? Щоб це зрозуміти слід добре уявляти культурно-історичне тло цієї історії. Факт події, яку описує цей євангельський уривок є доволі феноменальний. В часи Ісуса щоб дістатися з Галилеї до  Кесарії Филипової  потрібно було  перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники.  Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону – землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1 Цар 16:31), й ми знаємо, як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили  Ханааняни – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю й пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Хоча подібне відношення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно не прийнятне, проте читаючи деякі тексти П'ятикнижжя можемо побачити, що ханааняни самі своїми злочинами заслужили таке покарання; євреї були тільки простим знаряддям божественної кари. Вже в часі укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам  дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі («а на четвертому поколінні вони повернуться назад сюди, бо досі ще не сповнилися гріхи аморіїв.» (Бут 15:16)).

Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних й принижуючих людину: книга Левіт 18:1–25, перелічивши кровозмішання, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм  та скотоложство, додає: "Не скверніться нічим цим; бо тим усім осквернилися народи, що оце виганяю з-перед вас. 25 І як осквернилася земля, я покарав її за її провину, й вона виблювала своїх мешканців. 26 Ви ж пильнуйте моїх законів і моїх присудів, і не чиніть ніякої з отих гидот, - ні тубільці, ні приходні, що перебувають серед вас; 27 усі бо оті гидоти чинили люди цієї землі, що були перед вами, і земля осквернилась. 28 І тим робом земля не виблює вас за те, що скверните її, як виблювала народи, що були перед вами. 29 Кожен бо, хто допуститься якоїсь із тих гидот, — кожен такий буде викорінений з-поміж людей своїх. 30 Тож допильновуйте моїх заповідей, щоб не виконували якогось з отих мерзенних звичаїв та щоб не осквернились ними: Я – Господь, Бог ваш». Те саме зустрічаємо в Лев 20:22–24; Втор 9:5; 12:29–31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед ханаанян дійсно були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натрапляв на велику посудину й знаходив у ньому те, що вже очікував знайти – кістяк дитини, або трохи старшу дитину, що був там замурований, як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що, коли певні злочини перетворюються в загальноприйнятий звичай, Бог допускає кару за це на весь народ.

Божа воля стосовно людського роду, проте, є радикально інакшою. В розповіді про жінку ханаанянку, бачимо сповнення часу, про який пророкував  Ісая – хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (Іс 53:6–8; також 40:11 та 56:11), втім Його головне завдання, це примирити з Богом усі народи: «Я, Господь, покликав тебе для перемоги, держатиму тебе за руку, я берегтиму тебе, поставлю тебе у завіт люду, світло народам, 7. щоб сліпим очі відкривати, виводити з в'язниці в'язнів, з темниці тих, що сидять у темряві» (Іс 42:6–7); «Того мало, що ти слуга мій, щоб відновити потомство Якова, щоб привести назад тих, які спаслися з-поміж Ізраїля. Я зроблю тебе світлом народів, щоб моє спасіння дійшло до кінців світу» (Іс 49:6).   Жінка ханаанянка на противагу до мерзенної поведінки своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму. Ця язичниця, випереджуючи визнання Ісуса учнями (так само як Самарянка в Йо 4) тричі називає Його Господом, а також звертається до Нього месіанським титулом – називаючи Сином Давида. Вона смиренно визнає пріоритет Ізраїлю у Божих планах (Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.») й в той сам час так наполегливо просить Ісуса про зцілення дочки, що Він напевно зі захопленням говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш».

Таким чином Матей показує, що люди, які живуть поруч з нами можуть бути  відкритими на Бога набагато більше ніж ми собі здатні уявляти. Матей також, хоче, щоб ми усвідомлювали, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні тупики.

Жінка ханаанянка живучи по сусідству з Ізраїлем могла щось чути про Ісуса. Та віра, яку в результаті Бог зродив у її серці, перевершує усякі сподівання. Це вказує нам, що благовістуючи Ісуса невіруючим людям, які живуть поруч з нами, ми не починаємо з «чистого листка». Більше ніж говорити, важливо свідчити життям і делікатно шукати «точки дотику»…

Цілком природно виникає ряд питань, які Матей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислові? Як сильно бажаємо ділитися Євангелією не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що є послані до всіх народів (пор. Мт 28:19–20 та Лк 24:47–48)? Що для нас означають слова євангелиста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19:10)?  Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам не приємні, та знімати з них, нами ж навішані, ярлики, усвідомлюючи,  що Бог діє в житті людини постійно та шукає її аж поки не знайде (порівняй притчу про загублену вівцю в Лк 15:4–7 з розповіддю про розбійника на хресті в Лк 23:39– 43)? 

P.S.  Інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням:

http://slovobozhe.blogspot.com/2013/02/36-15-21-28.html