середа, 19 вересня 2018 р.

Різдво Богородиці (Лк 10:38-42; 11:27-28)

Коли ж вони були в дорозі, він увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім'я, прийняла його в хату. 39. Була ж у неї сестра що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. 40. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла.» 41. Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, 42. одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.»  11:27. Коли він говорив це, жінка якась, піднісши голос з-між народу, мовила до нього: «Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили.» 28. А він озвався: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають.»
В часі багатьох богородичних свят ми читаємо Євангеліє про сестер Лазаря – Марту і Марію. Цей уривок особливим чином підкреслює ті чесноти, які в унікальний спосіб уособлювала Пречиста Діва Марія. Однак, перед тим як поглянути на цей текст, важливо звернути увагу на кілька попередніх уривків – тобто трохи ширший контекст читання свята, який дозволить нам глибше зрозуміти чому Церква в день свята Різдва Богородиці читає уривок про Ісуса, який гостює в домі Лазаря, а  також згадує про особливу поведінку його сестер.
В першому уривку, який потрібно взяти до уваги, в Лк 10:21-24 Ісус каже:  «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам. Так, Отче, бо так тобі подобалося. 22. Все передав мені Отець мій, і ніхто не знає, хто є Син, крім Отця, і хто є Отець, крім Сина, та кому Син схоче відкрити!» 23. Потім, звернувшися до самих учнів, він промовив: «Щасливі очі, що бачать, що ви бачите. 24. Кажу бо вам, що багато пророків і царів хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули.»
В другому уривку, який вже безпосередньо межує з нашим читанням свята, на самому початку читаємо, що «якийсь законовчитель устав, щоб Його (Ісуса) випробувати, та й каже: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» (Лк 10:25).
Отож, Ісус щойно ствердив, що ніхто не знає Отця тільки Син і відразу приходить законовчитель і питає, що робити, щоб осягнути вічне життя – життя у Божому Царстві, життя, яке може дарувати тільки Отець. Ісус також проголосив, що Бог сховав свою мудрість від мудрих, а тут приходить один з цих мудрих вчителів Закону і запитує Ісуса. У відповідь Ісус розповідає притчу про милосердного самарянина і тим самим розширює горизонти розуміння хто є ближнім[i]
Відтак, у цих двох уривках Ісус навчає про любов до Бога і любов до ближнього, як спосіб щоб осягнути вічне життя.  А потім читаємо розповідь Луки про Марію з Витанії, яка «сівши в ногах Господа, слухала його слова.» (Лк 10:39). І коли її схвильована сестра Марта бачить, що не встигає приготувати на стіл і просить Ісуса, щоб той сказав Марії, щоб їй помогла (Ісус був як мінімум з 12-ми апостолами, якщо не з усіма 70-ма й тому Марта чисто по людськи переживала, що не встигне сама приготувати їжу для стількох людей[ii]) Ісус у відповідь каже їй: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, 42. одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.» (Лк 10:42). Тобто Господь хвалить Марію за поставу учня, оскільки «сидіти біля ніг якоїсь людини означало, просто кажучи, вчитися від неї. А біля ніг равина сидів лише той, хто сам хотів стати равином. Тут не мається на увазі навчання заради самого навчання. Марія просто спокійно зайняла своє місце майбутнього вчителя і проповідника Божого Царства. І в цьому Ісус її схвалює».[iii] Відтак,  «Марія представляє всіх тих жінок, які, слухаючи промови Ісуса про Царство, відчувають, що Бог закликає їх як слід прислухатися, щоб потім самим звіщати те ж саме».[iv] Тому «в уривку йдеться про заклик Ісуса, який зміщує кордони та умовності між людьми. Його учнями та свідками покликані бути, як чоловіки так і жінки.»[v] Марта ж, так само як і законовчитель, ще всього не розуміє…
Як усе вище сказане дозволяє нам краще зрозуміти значення свята Різдва Богородиці? Як усі вище наведені лінії текстів допомагають нам глибше усвідомити духовну велич та чудовий приклад учнівства для кожного християнина в особі Богородиці?
Насамперед важливо усвідомлювати, що майже двотисячолітня рефлексія Церкви над роллю Марії в Історії Спасіння, допомагає нам побачити вже в цьому святі зв’язок з подіями її подальшого життя. Адже ціле її життя – це чудовий приклад учнівства. В дійсності, щоб звести воєдино усі висновки не потрібно великих зусиль. Євангельські тексти 10-ї глави в Луки, а також інші тексти Писання, дуже виразно змальовують духовний портрет Тієї, яку наша літургійна традиція називає «позолоченим кивотом Нового Завіту»: з юних літ Вона Сама за найбільшу радість та найвищий привілей Свого життя вважала просто буття Господньою слугинею й сильно бажала, щоб Боже слово сповнилося в її житті (в Лк 1:38 на місці українського вислову «Не хай станеться» в грецькому оригіналі вжите дієслово γένοιτό/ genoito – це  особливий спосіб дієслова, який називається оптативом, тобто бажальним способом; відтак це дієслово можна перекласти як «Не хай станеться! Я так сильно того бажаю»)
            Тому святкуванням Різдва Богородиці ми дякуємо Богові за Його вірність людям впродовж історії. Дякуємо за дивовижну діяльність Його провидіння та сповнення обітниці, котру часто називають Протоєвангелієм – саме тут Господь каже змієві, що потомство жінки зруйнує його силу: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту.» (Бут 3:15). Через  народження Діви Марії, а потім і її згоду прийняту Божу волю – ми звільнилися від влади смерті та були всиновлені Богом: «Як же сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, 5. щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення.» (Гал 4:4-5).
В  Її народженні ми дякуємо Богові за дар маленької дитинки Марії престарілим батькам Йоакиму та Анні. Цей особливий дар пригадує нам, що все, що ми одержуємо – маємо від Нього (пор. 1 Кор 4:7), а дар життя є завжди найціннішим і найбільшим даром. В цьому святі дуже виразно заховане послання про те, як життя однієї людини проведене у відповідності з Божою волею, може змінити історію світу.
В святі Різдва, ми, які живемо багато років після цієї події і маємо перед очима увесь духовний шлях Пречистої Діви Марії, також дякуємо за Її смиренний та не нав’язливий приклад життя, котрим Вона запрошує нас усіх не боятися довірити Богові наше життя (напр. постава Марії у часі Благовіщення – Лк 1:26-38).
Дякуємо за радісне свідчення та запрошення пізнати у чому полягає справжня мудрість (пор. Лк 10:21) та як осягнути життя вічне (пор. Лк 10:25) – тобто як пізнати та любити Бога і людей…
Дякуємо за приклад місіонерської постави, котрою Вона закликає нас ділитися власним досвідом Бога та допомагати іншим його переживати – в часі свята П’ятидесятниці, Богородиця є поруч з апостолами й сама уже переживши унікальний досвід Святого Духа є поруч з тими, хто ще тільки має Його пережити (пор. Дії 1:14 та 2:1).
Дякуємо в Її особі за чудову школу учнівства та духовного життя, а також приклад того, як спочатку тихо і зосереджено вслухатися в Боже Слово, зберігати Його у своєму серці (пор. Лк 2:19; 2:51), а щойно потім виконувати Його (пор. Лк 11:28) – тобто іти і робити так само як робив Ісус (пор. заклик Ісуса до законовчителя в кінці притчі про милосердного самарянина: «Іди і ти роби так само» - Лк 10:37).
 Дякуємо за приклад, як надіятись на Бога навіть тоді, коли  все виглядає абсолютно безнадійним (напр. постава Марії під Хрестом, котра навчає нас надії – Йо 19:25-27; властиво це постава, яка запрошує бачити далі поза Хрест, щоб потім стати свідком Воскресіння, бо ж «надія {на Нього} не засоромить» – Рим 5:5).
Це свято є особливою нагодою, щоб вчитися дякувати Богові за Його вірність, чудові дари та незбагненні дороги Його провидіння, а також радіти, що через Богородицю, котра бачила та чула те, «що багато царів та пророків хотіли чути і бачити» ми є щасливі – бо вже 2 000 років можемо бачити, а також чути про великі діла Господні.  



[i] Culpepper R. A., The Gospel of Luke: Introduction, сommentary, and reflections (The New Interpreter’s Bible, 9), Nashville 1995, - P. 226
[ii]  Gundry R. H., Commentary on the New Testament. Verse-by-Verse Explanation with A Literal Translation, Baker Academic 2010, - P. 586
[iii] Wright N. T., Luke for Everyone. Westminster John Knox Press 2004, Kindle Edition, - P. 130-131
[iv] Ibid - P. 131
[v] Ibid - P. 131

пʼятниця, 14 вересня 2018 р.

Коментар до Євангелія на 16-ту Неділю по Зісланні Святого Духа (Євангеліє від Матея 25, 14–30).

1. Контекст уривку
  Говорячи про контекст будь-якого уривку Євангелія від Матея, слід відзначити характерну літературну особливість цього Євангелія, яка полягає в чергуванні певного зразка, відповідно до котрого воно побудоване. Отже, євангелист ритмічно уклав весь матеріал в такий спосіб, що розповідні блоки, які описують діяльність Ісуса, змінюються проповідницькими блоками (т. зв. діяльні та навчальні частини). Євангеліє від Матея містить п’ять частин з великими промовами Ісуса:
1. Мт. 5–7: т. зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства (щоправда, Матей, як єврей, який пише до євреїв, аби переконати їх, що Ісус – це обіцяний від пророків царствений Месія, замість вислову «Царство Боже», вживає типовий для його одноплемінників термін «Царство Небесне»).
2. Мт. 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх, як вони мають поводитися та чого сподіватися).
3. Мт. 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства – як воно непомітно починається, росте і т. д).
4. Мт. 18: Навчання про Церкву (йдеться переважно про стосунки, які мають бути між синами та дочками Царства).
5. Мт. 23–25 Остання промова Ісуса (Мт. 23 містить гострий виступ Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт. 24–25 знаходимо Його слова Ісуса про долю Єрусалиму: йдеться передусім про 70-ті роки першого століття та про долю світу перед його другим приходом – Парусією).
Матей навіть встановив формулу, щоб уніфікувати ці підрозділи, завершуючи їх висловом: «Коли Ісус закінчив [ці слова]» (7, 28; 11, 1; 13, 53; 19, 01; 26, 1).
Відтак уривок Мт. 25, 14–30 є частиною останньої великої промови Ісуса, виголошеної за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням. У Мт. 23 містяться доволі суворі слова Ісуса проти лицемірства фарисеїв. У Мт. 24–25 подано досить динамічне й насичене пересторогами останнє навчання Ісуса. Отож, у Мт. 24, 1–3 сказано, що існує тісний зв’язок між зруйнуванням Єрусалиму та кінцем цього віку. Спочатку Ісус описує період між своїм Першим пришестям та Парусією: будуть природні катастрофи, війни між народами, поява лжемесій, гоніння на Божий народ та загальне проголошення Доброї Новини про Царство (Мт. 24, 4–14). Далі Ісус говорить про катастрофу, яка скоро спіткає юдейський народ (це ж подано в Мт. 22, 7; 23, 38), кульмінацією котрої буде зруйнування Єрусалиму та Храму в 70-му році (Мт. 24, 15–25). Потім (час відомий тільки Отцеві – Мт. 24, 36) Син Людський повернеться у великій славі в супроводі апокаліптичних знамень, щоб зібрати свій народ (Мт. 24, 26–36). Та ж пересторога стосується до повернення Сина Людського в більш віддаленому майбутньому (Мт. 24, 36–51): безсумнівність події та незнання термінів мають спонукати віруючих до пильності та вірності, оскільки ця подія принесе і спасіння, і суд. Для увиразнення теми Ісус розповідає притчу про мудрих і немудрих дів (Мт. 25, 1–13) та притчу про таланти (Мт. 25, 14–30). На завершення Ісус розповідає притчу про овець та козлів (Мт. 25, 31–46), у якій йдеться про потребу правильного відгуку на слова благовісників Христа; ті, хто годує, одягає їх та піклується про них, – засвідчують прийняття звістки апостолів та їхнього Господа (Мт. 10, 40–42).
2. Текст та корткий коментар[i]
Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати своїх поглядів. Натомість за допомогою притч Ісус входив у довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб, спонукав їх до рефлексій та відповіді на Його слово. Теми притч були зі звичайного життя, яким жили Ісусові сучасники, і тому були близькі та зрозумілі кожному.
14 І Царство Небесне буде мов той чоловік, що, вирушаючи в дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно.
Багаті землевласники зазвичай залишали свій маєток під нагляд досвідчених керівників, яким довіряли провадити своє господарство, контролювати витрати й прибутки та примножувати багатство. Це могли бути вільні люди або (як у цьому випадку) слуги.
15 Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав.
Хоча вартість таланту була різною в різні епохи в різних місцях, можемо орієнтовно оцінити ці таланти в 50, 20 і 10 тис. динаріїв відповідно. Оскільки один динарій становив середній денний заробіток, то ця сума була «малою» (25, 21–23) тільки для дуже багатої людини, яка, ймовірно, довірила своє багатство найбільш надійним й обережним слугам. Отримавши значний капітал, вони могли вкласти його у вигідну справу, а оскільки більшість людей взагалі не володіла подібними сумами, то це була унікальна можливість отримати великий дохід. Саме ця притча надала метафоричного сенсу слову «талант» – значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом.
16 Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов й орудував ними, і придбав других п’ять талантів. 17 Так само і той, що взяв два, також придбав два других.
  Кожному слузі було дано різні (але всім дуже великі) таланти (суми грошей), кожному за його силою, з надією, що вони сторицею повернуть їх. Бог визнає, що всі ми різні, і не очікує від нас неможливого.
18 А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму і сховав гроші пана свого.
Один із найнебезпечніших (але й найменш прибуткових) способів зберегти гроші – закопати їх у землю. Такі скарби, свого часу не запотребовані з різних причин, знаходять до сьогодні (у Лк. 19 слуга вчинив ще гірше: він просто загорнув гроші в хустку, навіть не закопавши їх, що було вкрай нерозумно й небезпечно).
19 По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними рахунок.
За відсутності регулярних транспортних засобів час повернення навіть із добре спланованої поїздки визначити було важко. Ця притча, на відміну від попередньої, роз’яснює, що означає бути готовим. Це не означає перебувати в неробстві – необхідно виконувати доручену справу, використовуючи всі наявні можливості.
20 Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: – Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, ось я придбав других п’ять талантів. 21 Сказав до нього його пан: – Гаразд, слуго добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 Приступив і той, що взяв був два таланти, і каже: – Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я.
23 Сказав до нього пан його: – Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Показово, що двоє слуг отримали однакову нагороду від свого господаря (21, 23), хоча вихідні завдання, а отже, і їх виконання були різними. У давнину був популярний принцип: чесність у малому свідчить про чесність у великому. Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято» (пор. 25, 10). Господар, повернувшись, влаштував свято і віддав належне своїм кмітливим рабам.
24 Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: – Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. 25 Тому зі страху я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.
Третій слуга, ймовірно, був не такий уже й дурний – його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало небезпекою втрати, тобто було не менше надійним, ніж закопати гроші. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не відповідаю».
Мати «менший» дарунок не означає не вживати належних зусиль для його реалізації. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його. Прагнучи застерегти себе від помилки, він закінчив тим, що вчинив неправильно.
26 Озвався його пан і каже до нього: – Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. 27 Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками.
Хоча практика давати гроші на відсотки й суперечила єврейським законам (Вих. 22, 25; Лев. 25, 36–37; Втор. 23, 19–20; Неєм. 5, 7; Пс. 14, 5; Прип. 28, 8; Єз. 18, 8.13.17; 22, 12), язичники не корилися цим вимогам. Більше того, євреї могли залучати їх для здійснення подібних операцій, і тому багато представників єврейської знаті дотримувалися грецьких звичаїв, а не офіційних приписів юдаїзму. Подібно до того, як рабини могли розповідати притчі про царів через довгий час після зникнення царів із єврейської Палестини, Ісус міг сподіватися, що його слухачі зрозуміють мораль цієї притчі.
Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (24), це не є алегоричним зображенням Бога; Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого й вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю й відгукнутися всім серцем. Маємо використовувати його дари відповідально, але при цьому сміливо й завзято. Таким чином підготуємо себе до Парусії.
28 Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. 29 Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має.
Щодо духовних багатств Ісус застосував принцип: хто багатий у Бозі, того Бог вчинить ще багатшим у час остаточного розрахунку. Хто, однак, не посідає жодних скарбів, які важливі в небі (пор. Мт. 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим.
30 А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
Темрява в інших текстах символізує пекло (пор. Мт. 8, 12).
3. Прагматичний аналіз
3.1. Ситуаційний контекст (як сприймали притчу сучасники Ісуса)[ii] У часи Ісуса історію про слуг і їхнього пана (який від’їжджає, давши їм завдання), безсумнівно, мали б розглядати як розповідь про взаємини Бога та Ізраїля. Мабуть, євангелист Лука хоче, щоб ми саме так розуміли його версію тієї ж історії (Лк. 19, 11–27). Якщо навіть у Нагірній проповіді можна бачити насамперед виклик Ісуса тодішньому Ізраїлеві , то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так само. За такого тлумачення притча добре поєднується із 23-ою главою, де Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий слуга, який сховав гроші («талант») свого пана. У якому сенсі книжники та фарисеї отримали в дар свій талант? Їм було дано Закон Мойсея, Храм і досвід присутності Бога серед них . Їм було дано чудові обітниці, що Бог благословить не тільки Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. Проте вони закопали цей свій талант у землю, не захотівши бути світлом світу, а приберігши світло для себе (пор. Мт. 5, 14–16). Вони були негідними слугами, а тепер їхній пан нарешті повертається і збирається спитати з них звіт. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму треба сприймати як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.
Але про кого ж йдеться в притчі під образами двох слуг, які залишилися гідними довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на заклик Ісуса настільки поширюють блага, даровані Ізраїлю, що стають уже чимось новим (пор. 2 Кор. 5, 17). Це слуги Царства Божого, що подібне до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (пор. Мт. 13, 31–32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. Коли Ісус прийшов до Єрусалиму, аби пришвидшити останнє зіткнення між Царством Божим і його ворогами, віддані Христові учні уподібнюються до слуг, які правильно повелися з грошима, котрі їм довірили.
3.2. Сучасний контекст (що означає притча для сучасних християн)
Завжди існує небезпека, що люди будуть сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки й одного разу прийде, аби провести вирішальний іспит, приготувавши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, ця притча має навіть посилити це враження. Але, звичайно ж, мусимо завжди протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Христос каже, що Він прийшов кликати не праведних, а грішників та знайти і врятувати заблуканих (пор. Лк. 19, 9–10). Ісус твердить, що митники та грішники, які провалили всі іспити юдаїзму, увійдуть до Царства Небесного попереду книжників і фарисеїв. Врешті, ціла глава в Євангелії від Матея (23-я) містить Ісусові застереження, звернені до самовпевнених лідерів єврейського народу. Отже, про що ж ця притча?
Зазвичай вважають, що так Ісус готує своїх учнів до довгого періоду його відсутності, коли їм потрібно буде виконувати його доручення; коли Він повернеться, то буде судити відповідно до того, наскільки учні впоралися з покладеними на них завданнями. У Новому Завіті знаходимо кілька місць, де перелічено дари та служіння, які отримують члени Церкви: Рим. 12, 6–8; 1 Кор. 12, 8–10; 1 Кор. 12, 28–30; Еф. 4, 11; 1 Пт. 4, 9–11. Дуже важливим є той факт, що дари дано для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 7). Упродовж всієї історії спасіння не засвідчено жодного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цього вибору своєму планові спасіння, призначеному для всіх[iii]. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності: наприклад, єпископ відповідає перед Богом не тільки за себе, а й за священиків та вірних своєї єпархії; за те, як голоситься Добра Новина, та за багато іншого. Подібно є з кожним станом та служінням – великі знання накладають велику відповідальність (пор. Лев. 26, 18; Ам. 3, 1–2)[iv]. Зрештою, «depositum fidei, що міститься у Святій Традиції та у Святому Письмі, був доручений апостолами усій Церковній спільноті[v]». Прикладом глибокого розуміння відповідальності за все, що отримав від Господа є св. ап. Павло, який пише: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави це мій обов’язок. І горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Уся церковна спільнота та кожен її окремий член, усвідомлюючи, що «ми рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, аби звістувати великі діла Того, хто нас (у тексті: вас) покликав із темряви у своє дивне світло» (1 Пт. 2, 9 – 5, 9), повинні бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас (в тексті: вас) вимагає слова про нашу (у тексті: вашу) надію» (1 Пт. 3, 15), та, розвиваючи Богом даний дар, або талант (Мт. 25, 14–30; чи міну – Лк. 19, 11–27), чи вдосконалюючи довірене служіння, очікувати на прихід Господа Ісуса Христа. А оскільки Господь прийде несподівано (пор. Лк. 12, 40, 46; 1 Сол. 5, 2–3) «уся наша істота – дух, і душа, і тіло буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (пор. 1 Сол. 5, 23), щоб не тільки уникнути покарання (пор. Лк. 12, 47–48), а й прийняти від Господа нагороду (пор. Лк. 19, 17.19), увійшовши в його радість (пор. Мт. 25, 21.23) та знайшовши себе записаними в книзі життя (пор. Од. 21, 27).
«Остаточний іспит», однак, у будь-якому разі треба розглядати в ширшому контексті. Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати блага, даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл , щоб знайти серед Свого вибраного народу тих людей, які розумно використали щедрі Божі дари. І ми можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі буде через Ісуса зважувати все, що християни роблять протягом свого життя (пор. 1 Кор. 3, 10–15, 2 Кор. 5, 10). Усе це дуже важливо й не може бути упущено. Проте маємо також завжди пам’ятати, що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, який послав нам Ісуса на знак Своєї любові. Остання притча міститься перед самим апогеєм усієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «життя своє як викуп за багатьох» (пор. Мт. 20, 28). Жахаючись того, що деякі люди, за словами Ісуса, будуть кинуті в темряву, де «плач і скрегіт зубів», ми завжди маємо пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчув себе покинутим Богом (пор. Мт. 2, 45–46).




[i] Окремі фрагменти коментаря взято з Carson D. A., France R.T., Motyer J.A., Wenham G.J, (eds.) New Bible commentary: 21st century edition. (4th ed. Libronix Digital Library). – Leicester: InterVarsity Press 1994 (Mt 25:14-30) та Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 111-112
[ii] Окремі фрагменти сприйняття притчі в часи Ісуса та її значення для нашого часу взято з Wright N. T. Matthew for Everyone: Part 2  (New Testament for Everyone). SPCK, Kindle Edition, p. 135-139
[iii]А. Джирланда стверджує: «Починаючи від першого вибрання, вибрання Авраама, Бог об’являє, хоч тоді ще не в цілком ясний спосіб, що цей вибір має на меті «благословення», яке, починаючи від потомства Авраама, повинне буде охопити всі народи землі (Бут. 12, 3). Так само буде й з усіма іншими людьми, «вибраними» на те, щоб бути посередниками між Богом і людиною (напр., Мойсей, судді, царі, пророки, апостоли). Те саме треба сказати про Ізраїль як народ: його було вибрано з ціллю певної місії, яку він повинен був сповнити для всіх людей, щоб на конкретному історичному рівні виявити те, що Бог мав намір здійснити на рівні цілковитого спасіння, призначеного для всіх людей» – А. Джирланда, Ключ до Біблії. Старий Завіт (перекл. з іт. A. Girlanda, Antico Testamento. Iniziazione biblica. Edizioni San Paolo, 2002) Львів, 2006, 23.
[iv] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 215
[v] Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002, 34

понеділок, 10 вересня 2018 р.

Усікновення голови Йоана Хрестителя (Мк 6:14-30)

І зачув цар Ірод, - бо ім'я його стало явним, - і казав, що Йоан Христитель воскрес із мертвих, тим то й чуда діються з-за нього. 15. Інші ж твердили: «То - Ілля!» - а ще інші: «То пророк - один із пророків!» 16. Зачувши про те Ірод, мовив: «То Йоан, якому голову я стяв; він устав із мертвих.» 17. Бо той Ірод послав був схопити Йоана і зв'язав його в темниці з-за Іродіяди, жінки Филипа, свого брата, - бо оженився був з нею. 18. Йоан же казав Іродові: «Не личить тобі мати жінку брата твого.» 19. Іродіяда ж лютилась на нього й убити його бажала, та не могла, 20. бо Ірод боявся Йоана, знаючи, що чоловік він був справедливий і святий, тож і беріг його. Слухаючи його, непокоївся він дуже, однак слухав його охоче. 21. Як же настав сприятливий день, коли то Ірод на день своїх народин споряджав бенкет для своїх вельмож, тисячників та знатних галилейських, 22. увійшла дочка тієї Іродіяди, танцювала й догодила Іродові та гостям. Цар сказав дівчині: «Проси в мене чого бажаєш, - я дам тобі!» 23. Ще й присягнув їй: «Чого б ти тільки в мене просила, - дам тобі, хоч би й половину мого царства.» 24. Вийшла вона та й до своєї матері каже: «Чого маю просити?» Вона ж відповіла: «Голову Йоана Христителя!» 25. І негайно, увійшовши притьмом до царя, попросила дівчина: «Хочу, щоб ти мені дав зараз же на полумиску голову Йоана Христителя.» 26. Вельми засмутився цар, та з-за присяги та з огляду на гостей не хотів їй відмовити. 27. Тож послав цар відразу прибічника, наказавши йому принести голову Йоана. Пішов той, стяв його у в'язниці, 28. приніс його голову на полумиску й подав її дівчині, а дівчина дала її матері своїй. 29. Учні ж його, довідавшись про те, прийшли й узяли його тіло та поклали його у гробі. 30. Апостоли ж зійшлися до Ісуса й розповіли йому про все, що робили й чого навчали.
Йоан Хреститель
Йоан, син Захарії та Єлизавети – постать унікальна. Обставини народження Йоана подібні до обставин приходу у світ інших великих Божих мужів, про яких читаємо у Старому Завіті: його народження є плодом великої віри та гарячої молитви батьків, а в кінцевому результаті – великим Божим даром. Ім’я Йоан означає – «Божа милість» (יְהוֹחָנָן Jehohanan в довшій версії; або יוֹחָנָןJohanan в коротшій версії). Сам Ісус назвав Йоана «найбільшим з поміж народженими від жінок» (пор. Мт 11:11).
Йоан був тим хто «ішов перед Христом з духом та силою Іллі» (пор. Лк 1:17). Він, за словами пророка Малахії, мав «навернути серця батьків до дітей і серця дітей до батьків» (пор. Мал 3:24). Ця місія не була легка, оскільки Йоан буде змушений відкривати очі народу на дуже прикрі факти – часто Ізраїль був народом Божим тільки за назвою, а за способом життя уподібнювався до навколишніх язичників…
Йоан не проголошував «теоретичного богослов’я», так само як і теоретичної віри в Бога. Віра як старозавітного Ізраїля так і християнської Церкви, має цілком іншу природу – це відповідь вдячності Богові на Його численні дари – Вірність, Союз і т. д. Конкретно ця відповідь виявляється праведним життям – життям у якому людина будує правильні стосунки з Богом та ближніми.
Взявши за приклад Іллю (пор. 2 Цар 1:8), Йоан носив грубу одежу та їв тільки те, що міг знайти в пустині. Також, подібно як і пророк Ілля, він безнастанно викривав царів та народ – закликав своїх співвітчизників покаятися в гріхах, прийняти хрещення (омивання) в Йордані та жити праведним життям. Кожній людині Йоан давав конкретні вказівки в чому полягає нове життя: багаті повинні розділити свій маєток з бідними, збирачі податків не повинні брати більше призначеного, солдати повинні перестати грабувати… Бачачи  серед численних натовпів представників садукеїв та фарисеїв, Йоан згадував ситуацію, яку спостерігав живучи у пустелі: коли загоряється чагарник всі тварини швидко покидають свої нори. «Гадюче поріддя! – закликав він. – Хто напоумив вас втікати від майбутнього гніву?» Потім він закликав їх перестати хизуватися своїм походженням від Авраама й принести плоди, які відповідали б справжньому покаянню (Мт 3:7–10; Лк 3:7–9).[i]
Дуже важливий ще один момент – євангелист Йоан акцентує на Йоані Предтечі як на свідкові Ісуса, а не просто як на Його Хрестителеві.[ii] Унікальний досвід Бога не дозволяв цьому пророкові закривати очі на речі, які були далекими від тих котрі подобалися Богові та були гідними людини. Відтак, у випадку з аморальним життям Ірода та його нової дружини Іродіади, Господній Предтеча заплатив найвищу ціну свідчення вірності Богові – власне життя.
Ірод Антипа та його родина
Ірод Антипа був сином жорстокого та сумнозвісного Ірода Великого від його четвертого шлюбу з самаритянкою Мальтаке (загалом Ірод Великий мав 10 дружин). Сам Ірод Антипа, після смерті батька був тетрархом Галилеї та Переї і був одружений на дочці набатейського царя Арети. Пізніше він захопився дружиною свого єдиноутробного брата Ірода Филипа  – Іродіадою (дочка Аристовула, внучка Ірода Великого), яка була племінницею і йому і його братові. Одружившись з дружиною брата Ірод Антипа порушив закони з книги Левіт 18:16 та 20:21.
То ж «чому Йоан так обурювався шлюбом Ірода Антипи з дружиною брата? Здається, не тільки тому, що такий шлюб вважався протизаконним і аморальним та подавав поганий приклад народу. Ірод успадкував честолюбну мрію свого батька: змусити євреїв визнати себе істинним царем. Сьогодні ми розуміємо, що в нього майже не було шансів, але тоді йому все здавалося можливим. Він завершив великий проект батька – відбудував Єрусалимський Храм, а з тих пір як Соломон за тисячу років до нього побудував перший Храм, дім Бога був тісно пов'язаний з царською владою.
Але тут Йоан Хреститель проголосив наступ іншого Царства. Хрещення і прощення гріхів підривало вплив Храму. Він обіцяв швидкий прихід Найсильнішого, який не мав нічого спільного з Іродом. Своїм слухачам він нагадував, що Ірод взагалі ні на що не може претендувати. Хіба Божий помазаник став би себе так вести? Хіба Месія може відібрати дружину у свого брата?
Зрозуміло що Ірод, і особливо Іродіада, та сама жінка, через яку розгорівся конфлікт, були дуже незадоволені. Тоді Ірод був в достатній мірі юдеєм, щоб знову і знову прислухатися до слів Йоана, розриваючись між обуренням стосовно викриття його особи та незрозумілою потребою слухати пророка. А потім настав день свята і бенкету, щедрої випивки і горезвісного вульгарного танцю, поспішних обіцянок і – похмурий кат робить свою справу. Царства світу цього постійно претендують на те, щоб стати Царством Божим, але ті, хто викриває такі претензії, несуть на собі гнів володарів, які відчувають, що їх влада не поширюється на таких викривачів.»[iii]
В одному з євангельських сюжетів Ісус попереджав учнів проти закваски Іродової (Мк 8:15) та закваски фарисейської, коли йому донесли що Ірод хоче його вбити (Лк 13:31).  В Євангелії від Луки 13:31-32 Ісус називає Ірода Антипу словами «той лис». Також в Луки 23:6-16 читаємо, що Ірод-Антипа був присутній в Єрусалимі в часі Страстей Ісуса, і навіть зрадів коли Ісуса привели перед нього, оскільки сподівався побачити від Ісуса якесь чудо, але Спаситель відмовився з ним говорити…  Пройшло заледве кілька років, і за це ненаситне бажання влади Ірод поплатився – піддавшись на намову Іродіади він поїхав до Риму просити титулу царя, проте Ірод Агрипа I (син вбитого сина Ірода Великого – Аристовула) передав листа  про його змову з парфянами і його вислали в Лугундум (теперішній Ліон).[iv]
Зв'язок з іншими біблійними мотивами та сьогоденням
Цей євангельський текст є особливим на багатьох рівнях: богословському, історичному, суспільному, тощо. Тут дуже виразно можна побачити справжню долю пророка, який повинен промовляти в Божому імені та бути сумлінням для свого середовища.
Дуже багато старозавітних подій віднаходять у цій розповіді своє відображення. Відразу відчувається подібність до конфлікту пророка Іллі з царем Ахавом та його дружиною-язичницею Єзавеллю (1 Цар 21). Також видно зв'язок з безрозсудною клятвою судді Єфти, котра в результаті призвела до страшної трагедії цілком невинної особи – смерті його власної дочки (Суд 11:29-40). Є певні алюзії і на мотиви з історії про Естер, яка в часі бенкету витягнула з царя обіцянку «віддати навіть половину царства» (ідома, яка вказує на готовність задовільнити будь-яке прохання) в Ест 1:1-22; 2:9; 5:3. І навіть героїня Юдита котра звабивши царя, обезголовила сп’янілого Олоферна (Юдити 13:1-10), а потім винісши в мішку його голову показала її посеред зборів Ізраїля (Юдити 13:14-16), в сучасної людини викликає природні тривожні запитання.[v]
Цією історією Марко показує, що очікувало Ісуса, а також унаочнює, що Ірод не виказує жодних ознак покаяння. Якщо Ісус прямо зіштовхнеться з власть імущими, історія повториться.
Загалом кажучи, дії Ірода щодо Йоана та подальші роз’яснення справжньої причини Іродового бажання побачити Ісуса й довідатися, хто Він, – у Лк 13:31 (щоб убити) та Лк 23:8 (сподівався якогось чуда від Нього) – гостро увиразнюють дуже негативну свідомість цієї особи, як рівно ж і  негативну мету якихось його духовних пошуків.[vi]

Ірод більше переживає за висловлену у сп’янілому стані клятву та ґонір перед зібраними гостями ніж за життя пророка. Готовність пожертвувати іншими тільки щоб підтримати цей же ж ґонір, престиж та владу, залишається однією з найбільших спокус для осіб, які посідають важливе становище чи владу.[vii]
Текст Євангелія піднімає багато інших етичних питань.  Хоча світ Ірода та його двору є доволі чужим для сучасної людини, деструктивні рушійні сили неналежної сексуальної поведінки та політики з позиції сили, залишаються дуже суттєвою складовою людського життя. Відтак, історія Йоана Хрестителя демонструє нам, як правда та справедливість стають жертвами в таких ситуаціях.[viii]
Світ в якому ми живемо, має безліч прикладів в яких вже цілком інші особи наслідують поведінку осіб згаданих в сьогоднішній Євангелії – й не треба забагато ламати собі голову, щоб побачити головне послання сьогоднішнього читання – ці ролі є, або – виразно позитивні, або – виразно негативні. Щоб бути справжніми учнями Ісуса та гідними носіями Божого образу, а відтак і дітьми Божого Царства, ми покликані кожного дня робити дуже чіткий вибір подібний до того, який зробив Йоан Хреститель…



[i] Metzger B.M. The New Testament: Its Background, Growth and Content (3rd ed.). New York: Abingdon Press 2003, - P.129-131
[ii] R. H. Gundry, Commentary on the New Testament. Verse-by-Verse Explanation with A Literal Translation, Baker Academic 2010, - P. 352
[iii] N. T. Wright, Mark for Everyone (The New Testament for Everyone), Westminster John Knox Press, Kindle Edition, - P. 75-76
[iv] B. M. Metzger, The New Testament: Its Background, Growth and Content (3rd ed.), - Р. 32
[v] P. Perkins, The Gospel of Mark: Introduction, Commentary, and Reflections (The New Interpreter’s Bible, 8), Nashville 1995, - P. 598
[vi] Детальніше на цю тему можна прочитати в о. Ю. Щурко «Термін ζητέω в Євангелії Св. Луки: лінгвістично-екзегетичні студії», Opole, OBT 2016, с. 169-184
[vii] P. Perkins, The Gospel of Mark: Introduction, Commentary, and Reflections, - P. 599
[viii] ibid, - P.599

пʼятниця, 7 вересня 2018 р.

П'ятнадцята неділя після П'ятидесятниці. Чому вартує присвятити життя? (Мт 22:34-46)

Довідавшись, що він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися разом. 35. І от один із них, законоучитель, спитав його, спокушаючи: 36. «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» 37 . Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38. це найбільша й найперша заповідь. 39 . А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються.» 41. Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42. «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Кажуть йому: «Давидів.» 43. Він до них мовить: «Як же Давид у надхненні називає його Господом, 44. кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45. Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» 46. І ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його запитувати.  
Текст Євангелія цієї неділі звертає нашу увагу на дві важливі теми: ідентичності Христа (Хто Він?) та питання чому вартує присвятити своє життя, – або, іншими словами, що вартує вкладення всіх зусиль у житті (біблійною мовою питання звучить «Яка найбільша заповідь ?»).
На запитання, чому вартує присвятити життя (Котра найбільша заповідь у законі?) Ісус відповідає дуже просто, але водночас вичерпно, глибоко й навіть безапеляційно. Очевидно, що Він мав на це право, й дуже добре розумів, що говорив – задля любові до Бога та ближнього Він віддав Своє життя.
В первісному контексті, обидві заповіді, які Христос називає найбільшими, вперше були висловлені в П’ятикнижжі Мойсея – Торі, котра є фундаментом Одкровення (найважливіша частина Писання), а відтак і духовного життя Ізраїлю. Заповідь з Второзаконня «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (6:4-5), – лягла в основу щоденної молитви кожного ізраїльтянина й відома під назвою «Шема» (від першого слова «Слухай», яке єврейською звучить як Shema чи Sh'ma שְׁמַע ). Заповідь з книги Левіт: «Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я Господь» (19:18)  є тією частиною Писання, в котрій Господь так часто закликає Ізраїль дотримуватися всесторонньої святості життя, що усі ці глави (Левіт 17–26) часто називають Кодексом святості.  
Для того, щоб наголосити на важливості цих заповідей, Матей навіть не розповідає, яка була реакція фарисеїв чи того з поміж них, котрий задав це питання Ісусові.
Найімовірніше, що фарисеї виглядали досить жалюгідно, й тому вже Ісус задає їм запитання про те чиїм сином є Христос (єврейською – Месія). Фарисеї відповідають поширеним у той час означенням месіянського титулу  – «Син Давидів». За цими словами, окрім пророцтв Старого Завіту, крилися також політичні надії та сподівання – прийде цар з роду Давида, через якого Господь, як через Свого Помазаника (грцькою – Христа; єврейською – Месію) розгромить усіх ворогів Ізраїля й відтак відновить межі Давидового царства та підніме славу народу.
Натомість Ісус цитуючи Пс 110:1 відзначає, що Месія – маючи на увазі Самого Себе (чого очевидно фарисеї до кінця не розуміли) – є незрівнянно більшим ніж просто нащадком великого царя Давида, – хоча й походить з його роду: «Сказав Господь Владиці моєму: «Засядь праворуч мене, доки не покладу ворогів твоїх тобі підніжком.». В такий спосіб Ісус знову застерігає народ проти  традиційного розуміння Його служіння. Замість того щоб запанувати в Єрусалимі, подібно як колись зробив  Давид, Він буде незабаром знехтуваний та відкинутий Своїм народом, однак потім, на хресті, Його зрештою визнають не як сина Давида, але як «Сина Божого» (Мт 27:54).
Цього парадоксу Божої присутності в Ісусі, як і парадоксу Його любові та самопожертви в той час майже ніхто не міг ні зрозуміти ні прийняти. Дві згадки в уривку про те, що «фарисеї зібралися вкупі/ разом» у віршах 34 та 41 відлунюють до слів месіянського Пс 2:2 (Повстали царі землі і князі зібралися разом проти Господа і проти Христа Його – переклад з Септуагінти) й вказують, що фарисеї поводяться як язичницькі царі, котрі зібралися проти Господа і Його Помазаника – Христа. Знання Закону, а відтак і найважливіших заповідей не перемінило їх сердець, а відтак і не зробило їх чутливішими та відкритішими до зустрічі з Богом, який не вписувався в їхні рамки й шокував їх шириною і глибиною Своєї любові до всіх без винятку людей. Заполітизованим духовним провідникам важко було зрозуміти, що найбільшим їхнім ворогом є не Рим, але сатана, та, що тільки практикуючи (аж до власної самопожертви), а не просто вивчаючи заповіді любові, можна почати відкриватись на парадоксальну Божу любов, яка вповні виявилася в жертві Ісуса на хресті.
Ця воплочена Любов запрошує сьогодні усіх хто вже почув звістку про Христа до інакшого способу мислення і життя, – врешті до відкриття на Інакшого (в єврейській мові це слово звучить як «Святий» – Kadosh קָדוֹשׁ) Бога, постійний досвід зустрічі з котрим перемінюватиме наше життя.
Тільки зростаючи в розумінні відповіді на питання «Ким є Ісус Христос?», вслухаючись в Його слова на сторінках Євангелія та роздумуючи над Його вчинками, ми зможемо більше розуміти, чому та кому вартує присвятити все своє життя. На думку Ісуса – це любов до Бога і ближнього. Щоб зрозуміти Його думки важливо відкрити для себе у Христі справжнього Бога та справжню людину.
P.S.  Інші мої думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням: