субота, 29 серпня 2015 р.

Тринадцята неділя після П'ятидесятниці - притча про злочинних виноградарів (Мт 21:33 - 42).

Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. 35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. 37. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб'ємо його й заберемо собі його спадщину. 39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?» 41. «Лютих люто вигубить», - відповіли йому, - «а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно.» 42. Тоді Ісус сказав їм: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших.
      Євангеліє цієї неділі представляє частину полеміки Ісуса з релігійною елітою Ізраїлю за кілька днів до Його розп’яття. Після урочистого в’їзду в Єрусалим, під час якого народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (Мт 21:1 – 11), та акції Ісуса в храмі (Мт  21:12 – 17), притча про виноградник (Мт 21:33 – 46), – стала третьою з більшої черги основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, яке багато коментаторів розглядають як помазання Месії – Мк 14:3 – 9; Мт 26:6 – 13; Лк 7:36 – 50), яка в результаті призвела до смерті Ісуса.
Притча розміщена в Мт 21:33 – 42 (див. також Мк 12:1 – 12; Лк 20:9 – 19)  з одного боку  є алегоричним представленням історії спасіння, а з іншого служить коментарем до образів та плану смерті Ісуса, що розкриваються в подальшім наративі Євангелія.
В Мт 21:42 – 44 Ісус сам роз’яснює значення цілої притчі на основі Писання: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших (цитата з Пс 118:22 – 23). 43. Тому кажу вам: Відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його. 44. Хто впаде на цей камінь, розіб'ється (цитата Іс 8:14 – 15), а на кого він упаде, того роздушить (цитата з Дан 2:44 – 45)».
Всі синоптичні Євангелія свідчать, що первосвященики, фарисеї та книжники зрозуміли, «що Він про них говорить цю притчу» (Мт 21:45; Мк 12:12; Лк 20:19), та хотіли його схопити і навіть вбити (Лк 20:19), але боялися реакції народу. Описом реакції релігійної еліти євангелісти показують  як притча, здійснюється на очах: Ісус, законний наслідник стародавніх пророків, прийшов завершити їх справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя, і явити Божу благодать всьому світові. Нажаль Ізраїль приховавши благодать тільки для себе, жив не праведним життям, та вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця.
Коли ми слухаємо (чи читаємо) рік за роком цю притчу, досить легко запам’ятати та зрозуміти її значення для сучасників Ісуса. Кажу легко, бо тоді відповідальність за реакцію на притчу залишається десь поза нами – на людях у далекому минулому. Коли ж починаємо внутрішньо доростати до усвідомлення факту, що Євангеліє – Слово Боже для мене особисто сьогодні, знову ж таки трохи легше зрозуміти, що коли Церква – Новий Ізраїль, то і в притчі логічно мова йде насамперед про провідників Церкви. І така логіка буде правильною, але не повністю. Так, сьогодні провідники Церкви, клир, монашество – мусять мати щирість та відвагу питати себе: «Яка є моя відповідь євангельському максималізмові Христа? Наскільки я є щирий (-а) у моїх стосунках та відповідях Богові на всі Його пропозиції та ініціативи, які спонукають мене ставити на друге місце власні плани та інтереси постійно переростаючи себе»? Повна правда полягає в тому, що всі охрещені є «рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто нас покликав з темряви у дивне Своє світло» (пор. 1 Пт 2:9). Нікому з нас не бракує жадного дару ласки (пор. 1 Кор 1:7), кожному даний як мінімум один талант (пор. Мт 25:14 – 30), чи «дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор 12:7). Але й від кожного Господь терпеливо сподівається плоду (пор. Лк 13:6 – 9). До всіх нас – членів Церкви – Живого Тіла Христа (пор. Еф 1:22 – 23), – поки живемо на землі, – Господь в різний спосіб і надалі посилає своїх посланців і приходить особисто, щоб обдарувати Своїм Життям, як рівно ж посилає людей, які потребують свідчення світла нашої віри, яке вказувало б на правдиве Світло, «що просвітлює кожну людину» (Йо 1:9).
Актуальним залишається й надалі тільки одне питання – яка є наша відповідь?

4 коментарі:

  1. Питання риторичне. Відповідь: треба самому практикувати євангеліє й не шукати привілеїв для себе, але просто жити з Ісусом.

    ВідповістиВидалити
  2. Нещодавно, перечитуючи праці отців Східної Церкви,почала глибше розуміти необхідність мати Святого Духа для збереження і прийняття людиною ласк Господніх. а відтак відповіді на них. Отці закликають нас просто жити Богом щохвилини. "Вкусивши один раз, завше будете шукати того смаку". А шукаючи хіба не знайдемо?

    ВідповістиВидалити
  3. Шукаючи знайдемо беззаперечно. Наша смішна але непереможна проблема полягає в тому, що не маємо часу на ці дорогоцінні пошуки, відкладаючи їх на майбутнє. І поки ми відкладаємо, він шукає нас.
    Мені особисто страшно стати тою проклятою смоковницею без плоду...

    ВідповістиВидалити