Для
деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших,
він сказав цю притчу: «Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей,
а другий –
митар. 11. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не
такий, як інші люди –
грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12. Пощу двічі на
тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13. А митар, ставши здалека, не
смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся
надомною грішним! 14. Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не
той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений.»
Притча містить
протиставлення доброго та поганого персонажа з несподіваною переміною ролей –
подібне можна побачити в притчах про «Багача та Лазаря» (Лк 16:19–31) чи «Милосердного
самарянина» (Лк 10:25–37).
Розповідь представлена в такий спосіб, що
відразу впадає у вічі різкий перехід від фарисея до митаря, що виразніше
підкреслює контраст між цими особами.
Наші
сучасні уявлення про фарисеїв є доволі стереотипними, однак слухачі Ісуса
сподівалися, що героєм історії виявиться якраз фарисей, а не митар. Слово «фарисей»
в перекладі з єврейської на українську мову, може на думку деяких дослідників
означати «відокремлений», інші ж перекладають його як «ревнитель». Фарисеї були
нащадками хасидеїв (благочестивих), які боролися за чистоту віри в одного Бога
супроти язичницької реакції, зокрема в часі насильного накидання геленістичної
культури сирійськими правителями Селевкідами, які по смерті Олександра Македонського отримали
владу над однією з частин його імперії – про ці події довідуємося з розповідей
у 1-2 книгах Макавеїв. Фарисеї вірили в наперед призначення, проте визнаючи, що
історія знаходиться під Божественним контролем, визнавали свобідну волю. Вони
також вірили у безсмертя душі та воскресіння тіла; вірили в ангелів та авторитет
усного передання. На їхню думку «Суть релігії полягала в підпорядкуванню
Закону. Божа милість дається тільки тим хто зберігає Закон».
Цікавим
є факт, що за кілька століть після Ісуса, юдейський Талмуд також доволі
критично розрізняє поміж смиренними та загорділими фарисеями. Отож, в Талмуді
знаходимо опис сімох типів фарисеїв, при чому п’ять з них супроводжуються
насмішкуватими епітетами.
1. Фарисеї «почекай трошки» завжди мали причину, щоб не зробити якусь добру
справу. 2. Були також «вдарені»
фарисеї – щоб не дивитись на жінок, вони закривали очі й натикалися на стіни.
3. Фарисеї «вистав-плече» немов би
ставили свої добрі діла на показ на плечі, щоб всі їх могли бачити. 4. «Горбаті» фарисеї ходили сутулі, демонструючи
іншим своє смирення. 5. Фарисеї «які
вічно підраховують» – постійно підраховували баланс своїх добрих та злих
діл. 6. Фарисеї «богобоязні» стали в
страсі та трепеті перед Богом. 7. Фарисеї «боголюбиві»
– справжні сини Авраама та фарисеї істинні.[i]
Найбільша
проблема з фарисеями, однак, була не тільки в їхньому лицемірстві, яке Ісус
дуже часто, гостро картав задовго до дошкульних характеристик в їхньому ж
Талмуді, – візьмімо напр. цілу 23-тю главу Євангелія від Матея. Проблема
полягала також і в іншому, – фарисеї думали, що спасіння можна заслужити перед
Богом ретельним виконанням Закону. Спасіння для них не було Божим даром та виявом
великої Божої милості. Вони не хотіли признаватися собі, що грішити можна також
і думками (пор. напр Мт 5:27–28). Св. Павло сформулював це доволі відверто: «Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм
тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні; 19. бо не роблю добра, що його хочу,
але чиню зло, якого не хочу.» (Рим
7:18–19).
Відтак
притча дуже промовисто ілюструє поставу людини, яка думає, що їй щось належиться.
По праву. З іншого боку митар, був свідомий того, що він є грішна людина й
потребує Божої милості, про яку смиренно просив у молитві. Вислів «помилуй мене/
змилуйся надомною» (ἱλάσθητί μοι) можна
перекласти як «Даруй мені відкуплення». Звідси, тема оправдання перетворює цей
текст в один з найбільш близьких текстів до богослов’я св. Павла, який казав,
що «собою ж не буду хвалитися, хіба лиш
моїми немочами» (1 Кор 12:5) та, що «благодаттю
Божою я є те, що є, а благодать його в мені не була марна» (1 Кор 15:10).
Найкращим біблійним
коментарем до цієї притчі є блаженства та вислови «горе вам» з «Проповіді на
рівнім місці» в Лк 6:20–26: «Блаженні вбогі, –
бо ваше Царство Боже. 21. Блаженні, голодні нині, бо ви насититеся. Блаженні,
що плачете нині, бо будете сміятись. 22. Блаженні будете, коли вас
ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть,
як безчесне, ваше ім'я Сина Чоловічого ради. 23. Радійте того дня і веселіться,
бо ваша нагорода велика в небі. Так само бо поводилися з пророками батьки їхні.
24. Горе ж вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. 25. Горе вам, що ситі нині,
бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати.
26. Горе вам, коли про вас усі люди будуть добре говорити. Так само бо з
ложними пророками поводилися батьки їхні.»
На іншому рівні, ця притча,
також пригадує нам, що навіть найбільш побожна людина може втратити відчуття,
що таке справжні ціль та сенс життя. Текст закликає нас віднайти живого Отця в
Бозі й прийняти «цього митаря», ким би він не був, як брата. [ii]
P.S.
Інші мої думки про цю притчу, є на цьому блозі за наступним посиланням:
Немає коментарів:
Дописати коментар