1.
Текст Рм 15:1–7
1.
Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати. 2. Кожний із
нас нехай намагається догодити ближньому: на добро, для збудування. 3. Бо й Христос
не собі догоджав, а як написано: "Зневаги тих, що тебе зневажають, упали
на мене." 4. Все бо, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб
ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас Письмо навчає. 5. Бог же
терпеливості й утіхи, за прикладом Христа Ісуса, нехай дасть вам, щоб ви між
собою однаково думали за Христом Ісусом; 6. щоб ви однодушно, одними устами
славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа. 7. Тому приймайте один одного,
як і Христос прийняв вас у Божу славу.
2.
Контекст Рм 15:1–7
В цих днях, в часі Св. Літургії читаємо послання Св.
апостола Павла до Римлян. Вважається, що це послання є своєрідним богословським
заповітом великого апостола, й водночас
доволі складне для розуміння, особливо, для тих хто не має спеціальної
біблійної підготовки. Для того, щоб краще зрозуміти основну мету та
богословські акценти як послання в цілому так і його окремих уривків, добре було б прочитати короткий вступ,
який може послужити
ключем до головних ідей цього послання.
Такий вступ є в першій частині коментарів на Рм 2:1–16 (2-га неділя після Зіслання Св. Духа) та Рм 8:28–39 (4-та неділя після Зіслання Св.
Духа – Всіх Святих Українського
народу), які також є на цьому ресурсі.
Читання апостола цієї неділі (Рм 15:1–7)
належить до т. зв. Практичної частини (настанови / заохоти / паренеза) Рм 12 –
15, 13, яка слідує відразу після доктринальної частини послання (Рм 1 – 11: в Рм 1 – 4 йдеться про
"Божу праведність", яку Він
дарує юдеям та язичникам через смерть та воскресіння Його Єдинородного Сина
Ісуса Христа, на яку потрібно відповісти вірою; в Рм 5 – 8 йдеться про "Життя у Христі",– тобто,
віруючі примирені з Богом через Ісуса
Христа (Рм 5), й тому звільнені від гріха (Рм 6) та звільнені від
прокляття закону (Рм 7), живуть життям нового творіння під проводом Св. Духа (Рм 8); в Рм 9 – 11 Павло розглядає дуже
важливу проблему спасіння Ізраїлю).
Текст Рм 12 – 15, 13 творить ширший контекст для правильного
розуміння читання цієї неділі (Рм 15:1–7).
Відповідно
до змісту, Рм 12 – 15, 13 можна розділити ще на дві під-частини:
в 1-й ч. (Рм 12–13) Павло дає поради для християнського життя; в 2-й ч. (Рм 14:1–15:13) Павло говорить про стосунки серед різних членів християнської спільноти – сильні повинні любити немічних.
Послання закінчується двома
заключними розділами: в 1-му (15:14–33) він розповідає про свої плани
відвідати Іспанію, а в 2-му (16:1–27) передає привітання численним римським
друзям.
Текст Рм 14:1–15:13, в якому Павло говорить про стосунки серед різних членів
християнської спільноти – сильні повинні любити
немічних., – творить
вужчий контекст для читання ціє
неділі. Ми точно не знаємо, чи Павло сам придумав поняття "сильний" і
"безсилий / немічний", чи вони були вже у вжитку серед римської
аудиторії.[i] Ці
терміни, мабуть, позначають не фракції (як в Коринті), а різне ставлення до
вимог. "Сильні" переконані, що можуть їсти все і не повинні ставитися
до будь-яких днів як до особливих. "Немічні" обережні в їжі, дозволяють
собі тільки овочі, й дотримуються певних священних днів. Деякі вчені намагалися
пов'язати такі переваги з практиками елліністичних гностиків або містеріальних
релігій, але йдеться, мабуть, про правила чистоти і культу, які приписані в
Законі Мойсея. "Сильні" вважали ці заповіді несуттєвими, а
"немічні" (ймовірно, "немічні у вірі", 14:1) вважали їх
обов'язковими. Багато дослідників визначають "сильних" як більшість
римських християн, які походили з язичників, а "немічних" як християн, які вийшли з юдаїзму, хоча ця
теорія не має підстав в тексті послання. Християни, які колись були язичниками,
цілком могли бути в більшості, через що Павло й застерігає їх не виноситися
перед юдеями (11:17–18),
але це нічого не говорить про те, чи дотримувалися ці колишні язичники Закону
Мойсея. Якщо перші місіонери прибули до Риму з Єрусалиму, то багато
новонавернених язичників могли дотримуватися Закону. До "немічних"
могли належати саме такі язичники, а також деякі юдео-християни, які
повернулися в Рим після смерті Клавдія. З іншого боку, інші юдео-християни, які
були друзями Павла та яких він згадує у Рим 16, могли бути в числі
"сильних." Павло стурбований тим, щоб ці дві групи не засуджували або
зневажали одні одних (14:3–4,
10, 13). Кожна група, незважаючи на те, чи їсть вона чи утримується від їжі, повинна
робити це для Господа. "Чи живемо, чи вмираємо – ми Господні" (14:6–8).
Якщо римські християни, "сильні" або "немічні", чули, що
Павло не примушує новонавернених язичників дотримуватися Закону Мойсея, вони
дізнаються, як і коринтяни до них (1 Кор 8:7–13; 10:23–33), що він ніколи не
допустив би, щоб ця свобода розколола спільноту. Зокрема, він попереджає
"сильних", що краще не їсти м'яса чи не пити вина, якщо в результаті
цього оступиться твій брат або сестра (14:21). Зараховуючи себе до
"сильних", Павло проголошує "Ми, сильні, повинні носити немочі
безсилих, а не собі догоджати" (15:1). Христос не собі догоджав (15:3), а
став служителем для обрізаних, щоб довести вірність Бога, підтверджуючи обіцяне
патріархам, щоб язичники могли прославити Божу милість (15:8-9а). Павло
завершує цей розділ т. зв. testimonia
(15:96–12): уривки з Пророків, Закону та Писання (трьох розділів СЗ), які
стосуються Божого задуму стосовно язичників.
3.
Короткий коментар на Рм 15:1–7[ii]
Протягом 14-ї глави Павло натякав, в чому полягає
фундамент його позиції, але лише зараз він цілком "розкриває карти."
Спроби побудувати християнське життя, часом нагадують будівництво міста на
воді. Стільки всього треба врахувати, стільки існує різних точок зору, що не
тільки у Божій волі, але й у власних бажаннях нелегко розібратися, – в
результаті, заплутавшись, ми обираємо лінію найменшого опору і робимо те, що
найлегше. Результат виявляється плачевним: будівля валиться. Для всієї нашої
поведінки – християн як окремих людей і християнської спільноти в цілому –
потрібен глибокий і міцний фундамент. Його-то і створює зараз Павло. Ніяких
несподіванок: фундаментом виявляється сам Месія і Біблія, як вона описує діяння
Месії. Біблійна цитата у в. 3 може викликати питання: чому апостол вважає
самоочевидним, що Пс 68:8 відноситься до Месії? Чи не притягає він тлумачення
за вуха?
Насправді не має ніяких натяжок. Псалом 68 оповідає про
страждання Ізраїлю в цілому та ізраїльського Праведника, зокрема. Павло вже
спирався на цей псалом у 11:9–10, осмислюючи події свого часу. Зараз він
звертається до нього як до класичного опису тягот народу Божого, втілених у
стражданнях його представника – помазаного Царя. Спочатку псалмопівець
скаржиться на гоніння, потім закликає суд Божий на безбожність і, нарешті, хвалить
Бога за порятунок. Таким було й життя Ісуса, той месіанський шлях, на який Він
був покликаний. У самому собі Він втілив послух Ізраїля Божій волі та спасенному
божественному задумові (див. Рим 3:21–26; 5:12–21).
Зупинимося і поміркуємо у світлі в. 4 про роль Біблії у
повсякденному християнському житті. Зрозуміло, Павло має на увазі те, що ми
називаємо "Старим Заповітом." (У ті часи ніякого "Нового Завіту"
ще не існувало.) Його точка зору абсолютно ясна: Старий Завіт написаний для
нас, християн, щоб ми по ньому вчилися, щоб з Біблією в руках ми мали мужність
жити з терпінням і надією. Іншими словами, Біблія містить більш ранню частину
розповіді, в якій живемо ми самі, показуючи коріння нашої віри. Або, якщо
завгодно, вона дає надійний фундамент на майбутнє.
Багато християн ніяк не можуть засвоїти цей урок. Одні
взагалі скидають з рахунку Старий Завіт, вважаючи, що з появою християнства
необхідність у ньому відпала. (Інколи вони навіть посилаються на апостола
Павла: "Христос – кінець Закону" (Рим 10:4). Але Павло був би в шоці
від такого тлумачення.) Один мій товариш у Львові, попри мої тривалі й
терпеливі пояснення про те як Бог входить в людську історію та діє в ній, все ж
має позицію дуже подібну до Маркіона – на його думку, Бог, який відкрив себе
Мойсеєві, є жорстоким та не має жодного відношення до Ісуса Христа. Інші
християни, що серйозно ставляться до всього Писання, вважають Старий Завіт
обов'язковим для дотримання. Деякі з них навіть пропонують відновити
єрусалимський Храм для жертвоприношень. Інші, однак, знаючи, що Новий Завіт
прямо оголошує деякі частини Старого застарілими (зокрема, Послання до Євреїв
детально говорить про непотрібність жертвоприношень тварин), намагаються знайти
критерії: як визначати, що в Старому Завіті як і раніше актуальне, а що вже ні.
Павло, юдей I століття, який добре продумав своє
богослов'я у світлі віри в месіанство Ісуса, сказав би, що останнє тлумачення
більш правильне, ніж попередні, але все ж не цілком правильне. Чому? Не можна
сказати, що в Біблії щось застаріло. Справа в іншому: Старий Завіт містить
розповідь про те, як народ Завіту був покликаний нести божественне спасіння в
добре, але пошкоджене гріхом творіння. Це неминуче втягнуло народ (а згодом
Месію) в тяжкі страждання: вони опинилися на передньому краї – тому передньому
краї, де зосереджується весь біль повсталого проти Творця людства. Після
приходу Месії, який виконав старозавітні уповання, Біблія читається вже не як
дивна розповідь без ясної кінцівки, а як фундамент великого дару Божого в
Ісусі. І відтепер для християн вона стала надійною підмогою. Вона зміцнює віру
в те, що Бог довершить розпочате спасіння. Звичайно, навчитися читати в цьому
світлі Старий Завіт не дуже легко, але вартує витрачених зусиль. Бо це не
тільки дає поживу для розуму, але й збільшує надію.
Як сам Павло застосовує це до Месії і життя його народу?
На основі Псалма 68 він висуває принцип: навіть Месія не собі
"догоджав", але взяв на себе ганьбу, звернену до Бога Ізраїлевого. Це
добре відповідає сказаному про Ісуса в Флп 2:6–8 і 2 Кор 8:9, де Ісус упокорює
себе, відкидаючи почесті, належні Йому по праву, заради послуху спасенному Божому
задумові. Відзначимо тут, як Павло пов'язує цей момент із закликом до
"сильних" (тобто віруючим, які, подібно до нього самого, знають, що
Бог створив всяку їжу і ніяка їжа сама по собі не є нечистою; 14:14). За словами
Павла, применшення себе є не тільки шляхом Месії, але й шляхом, яким повинні
постійно слідувати християни. Це перегукується з умовляннями в 1 Кор 9 і Флп
2:1–5.
Більше того, заклик Флп 2 до однодумності знову знаходить
своє відображення в Рим 15:5. На перший погляд, це дивно. Адже протягом всієї
дискусії, починаючи з 14:1, Павло вчив читачів терпимості, вмінню (у
другорядному) не нав'язувати власні погляди християнським співбратам. Однак суперечності
немає, бо в даному випадку йдеться трохи про інше. Апостол закликає всіх
християн мислити однаково про взаємне підпорядкування у згоді з Месією. Такий
шлях до наміченої ним мети, про що він докладніше скаже в наступному уривку, де
богословська аргументація послання знайде гідне завершення. Сенс же ж не тільки
в тому, щоб жити мирно і не сваритися. Все це саме по собі добре, але необхідно
більше: необхідно вибудовувати спільне життя в хвалі і служінні Богу. "Одностайно," "єдиними
устами," – ось опис тієї радісної єдності, яке має постати перед очима
зовнішнього світу, а також і самих християн: вони не просто знайшли для
поклоніння ще одне місцеве божество, але славлять Єдиного Істинного Бога усієї
землі, нині відомого як Отець Ісуса Месії (Христа).
Наостанок Павло знову викладає суть благовісті та його
силу об'єднати юдеїв і язичників в одну сім'ю. Взаємне прийняття християнами
одне одного (в. 7) основане на базовій християнській розповіді, яку Павло чітко резюмує у вв. 8–9 (8. Кажу бо, що Христос став слугою обрізання
ради Божої правди, щоб здійснити обітниці, які було дано отцям; 9. а погани щоб
прославили Бога за його милосердя, як написано: "Тож прославлятиму тебе
серед народів, співатиму імені твоєму!"). Зупинимося на цьому переказі
трохи докладніше.
Месія став служителем обрізаних (тобто Ізраїлю,
стародавнього народу Божого, фізичної сім'ї Авраама). Так була втілена і
підтверджена істина та вірність Бога (яку непокірні ставили під сумнів: 3:1–9;
на відміну від багатьох своїх читачів, Павло не забув цю тему!). Так
здійснилися божественні обітниці, дані Аврааму, Ісааку та Якову (див. Рим 4–9).
Проте мета цих обітниць ніколи не полягала в тому, щоб Ізраїль був
найголовнішим і всіма командував, – теорія, яку Павло вважає головною помилкою
"Ізраїля по плоті" (у тому числі і самого себе в минулому). Мета була
зовсім інша: через Ізраїль закликати всі народи в єдину братську сім'ю. Нині
вона реалізована через Месію Ісуса, і залишається лише одне: оповістити про це народи,
заповівши їм послух, віру та поклоніння.
4.
Запитання для роздумів.
Чи знаходимо час, щоб особисто чи в колі родини, спільно
читати та роздумувати над текстами Біблії? Як, зокрема тексти Старого Завіту,
допомагають нам зрозуміти нашу особисту, духовну дорогу?
Ісус Христос прожив життя людини з усіма її
найболіснішими моментами, окрім особистого гріха. Чи молимося про відвагу та
силу, щоб наслідуючи життя Ісуса, ми могли жити справжньою свободою Божих дітей?
Апостолів переконали не стільки слова Ісуса, як Його
життя повне послуху волі Отця, а насамперед Його смерть та воскресіння. Що
кожен з нас зосібна може і повинен робити, щоб серед поділів та протистоянь
цього світу, люди могли бачити приклад іншої реальності та інших стосунків?
[i] Аналіз Рм 14:1–15:13 взято з Brown R.
E.,
An Introduction to the New Testament, New
York, Doubleday
1997, 572-573
[ii] Коментар в цій частині основано
на Райт Н. Т. Павел. Послание к Римлянам.
Популярный комментарий / Пер. с англ.
(Серия «Читая Библию»). — М.: Библейско-богословский институт св. апостола
Андрея, 2009, 203-210
Немає коментарів:
Дописати коментар