пʼятниця, 24 лютого 2017 р.

Неділя прощення (Мт 6:14-21)

І). Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. 15. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших.
II). 16. Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. 17. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, 18. щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі.
III). 19. Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. 20. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. 21. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце.
           Уривок, який читаємо на Літургії в неділю Прощення, є частиною Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт 5 - 7), яку часто називають Конституцією Небесного Царства (це т. зв. ширший контекст уривку). В трьох главах містяться вимоги, які кожна людина повинна застосувати в житті для того, щоб могти бути дитиною та спадкоємцем Божого Царства. Кожна фраза в Мт 5 - 7 звучить надто радикально, й  часто не прийнятна з людської точки зору та сьогочасної практичної перспективи. Проте, в Нагірній проповіді Христос спонукає нас до того, щоб подивитися на Бога, духовне життя, інших людей, увесь світ та самого себе з іншої перспективи та через цілковито інакшу призму, - з Божої перспективи та Божими очима.
          Вужчим контекстом та своєрідним смисловим обрамленням для цього євангельського уривку є повчання Ісуса про молитву, яке з одного боку закінчується усім відомою молитвою "Отче наш" (Мт 6:5-13), а з іншого, закликом щоб наш погляд був завжди спрямований на Бога (Мт 6:22-23: Світло тіла - око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. 23. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява - якою ж великою буде!).
           Як вже можна було побачити з поділу тексту Євангелія, який я представив вище, уривок Мт 6:14-21 містить, як мінімум, три головні думки.
          Потреба прощення. Бог хоче подарувати нам нове життя, але всяка досада, гнів та неприязнь закривають вхід до нашого серця для Божої благодаті. Для того, щоб Царство Боже настало у моєму серці потрібно покаяння - зміна мислення про Бога, ближніх та самого себе (в грецькій мові покаяння окреслює термін метанойя, котрий дослівно означає "повна зміна, навернення, зміна способу думання, зміна напрямку, зміна життя, покаяння"; у Ст. Завіті на означення покаяння вживається єврейське слово тшуб, котре дослівно можна перекласти як "поворот, радикальна зміна"). Коли ми звільняємо серце від всякого непотребу й бачимо в іншій людині образ і подобу Божу,- самого Христа, - тоді отримуємо прощення від Бога, яке є благодаттю, котра заповнює наше звільнене від гріха серце...
          Потреба аскези. Щоб прощати, каятися, міняти своє життя на 180 градусів, потрібна Божа благодать. Щоб її прийняти необхідна бодай мінімальна аскеза, яка допомагає нам звільнити місце у серці для Господа. Аскеза не може бути поверхова, зовнішня чи просто показова. Всяка істинна аскеза, а насамперед піст, повинна виходити з серця і змінювати серце, що на практиці означає дозвіл Богові перебувати в нашому серці та керувати нашим життям.
          Потреба справжніх пріоритетів. Для того щоб Бог міг ефективно керувати нашим життям, ми повинні чітко визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб'язкові справи та постійно залежати від банальних та швидкоплинних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість...
          Усе Святе Письмо є свідченням того, як Бог постійно прощає мені і Тобі. Уся Історія Спасіння появляє, на яку аскезу, кенозис, смирення та приниження Бог здатний задля мене та задля Тебе. Усе Святе Письмо свідчить, що Ти і я є для Бога найбільшим пріоритетом та що мені і Тобі Він приготував надзвичайний скарб - життя майбутнього віку (вічне життя).
          В контексті вищесказаного, важливо поставити собі прості, але дуже важливі запитання.
          Наскільки я усвідомлюю, що Бог у Христі простив мене та що я також потребую прощати інших ?   Що заважає мені прощати та любити інших людей і що я повинен/ повинна робити для усунення цих перешкод у часі Великого посту ? Якими є мої пріоритети та наскільки вони співвідносяться з словами Ісуса в кінці Євангелія цієї неділі? 

Нижче подаю мої давніші думки на Євангеліє Мт 6:14-21

В цю неділю ми завжди читаємо уривок з Нагірної проповіді Ісуса Христа, який розміщений в євангелії від Св. Матея:   «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. 15. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших. 1. Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. 17. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, 18. щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі. 19. Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. 20. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. 21. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце».
Цей день  ми також називаємо Неділею прощення – тому що на Вечірні в спеціальному чині просимо прощення один у одного, щоб з розкаяним серцем увійшовши у велику Чотиридесятницю почати подорож до  Світлого Празника Воскресіння Христового.
Сьогодні після вечірні у нашому храмі Блаженних мучеників прочитавши вищенаведене євангеліє, зупинив свій погляд на першому та останньому віршах євангелія. Те що прийшло на серце подаю нище.
Бо де скарб твій, там буде і твоє серце… Цей останній вірш служить мотивацією для першого вірша уривку.  В першому вірші Господь говорить про необхідність прощення прогрішень (παραπτωματα) інших людей. Очевидно в цих словах мається на увазі не тільки дрібні провини інших супроти нас (бо саме це означає грецький термін παραπτωμα), але й більші провини, якими нас кривдять, і які ми називаємо гріхами (в грецькій мові – αμαρτια). Щоб прощати очевидно потрібно мати мотивацію. Потрібно дивитися на іншу людину так, як Бог дивиться на кожного з нас – як на найдорожчий для Нього скарб. А наскільки ми є для Нього дорогі свідчить вся Історія Спасіння представлена у Св. Писанні. Свідчить, за словами св. Павла, факт, що «Бог  показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками ( Рм 5, 8)». Коли ми ще були грішниками – його ворогами (тими які відійшли від Його плану стосовно нас і світу і збудували на землі ад завдяки своїй сваволі, недовірі та гордині;  слово αμαρτια - взяте з мови мисливців стосовно стріли, яка не влучає у ціль, - дослівно означає промах, відхід від цілі)  і на ніщо не заслуговували, а запродалися Сатані, – тоді Господь нас викупив від нашого суєтного життя, яке ми прийняли від батьків наших, не тлінним золотом чи сріблом,  а дорогоцінною кров'ю Христа, непорочного й чистого ягняти (пор. 1 Пт 1, 18 – 19).  Це неймовірно, але такою є Його Любов – тому, що Він сам є цілковитою Любов’ю (пор. 1 Ів 4, 16), яка не шукає свого (пор. 1 Кор 13, 5), але любить вічно (пор. Єр 31, 3). Коли Він дивиться на нас, то поза нашаруваннями всього того що затьмарює наше існування, бачить у нас Свій Образ та Свою Подобу (пор. Бт 1, 26 – 27), чи радше навіть Образ Свого Сина, на зразок котрого, за словами св. отців  ми були сотворені (пор. Євр 1, 3).
Люди які нас оточують часто завдають нам болю (як зрештою і ми іншим). Інколи кривда є цілком не справедлива, і тоді біль стає ще важчим… В сьогоднішньому Євангелії Ісус пропонує нам звільнення з під плит і тягаря образ – для цього потрібно подивитися на іншу особу Його очима. Це не є легко – і кожен з нас це знає. Проте, подібно як і золотий скарб захований у землі не тратить своєї цінності, так і кожна людина заховавши скарб Божого образу у собі під різними нашаруваннями масок та немочей (які іноді бувають відверто кажучи доволі гидкими та відразливими!), – не перестає бути Божою дитиною, та потребує нашого зцілюючого прощення, завдяки якому може швидше стати тим ким повинна бути, а ми в свою чергу прощаючи, – не тільки не додамо подібного нашарування для своєї душі, але також ставатимемо  вільнішими та світлішими.     


четвер, 16 лютого 2017 р.

Неділя про Страшний Суд (Мт 25:31-46).

Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави. 32. І зберуться перед ним усі народи, і він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; 33. і поставить овець праворуч себе, а козлів ліворуч. 34. Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. 35. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; 36. нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. 37. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? 38. Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? 39. Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? 40. А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших - ви мені зробили. 41. Тоді скаже й тим, що ліворуч: Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; 42. бо голодував я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; 43. був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до мене. 44. Тоді озвуться і ті, кажучи: Господи, коли ми бачили тебе голодним або спраглим, чужинцем або нагим, недужим або в тюрмі, і тобі не послужили? 45. А він відповість їм: Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших - мені також ви того не зробили. 46. І підуть ті на вічну кару, а праведники - на життя вічне.»                   
          Центральною темою Євангелія від Матея є Боже Царство (що правда, Матей як єврей, який пише до євреїв, щоб переконати їх, що Ісус це обіцяний пророками царствений Месія, замість вислову "Царство Боже", вживає типовий для його одноплемінників термін "Царство Небесне"). Для доброго представлення цієї теми євангелист ритмічно уклав увесь матеріал  в такий спосіб, що блоки розповідного матеріалу, які представляють діяльність Ісуса, змінюються блоками проповідницького матеріалу (т.зв. діяльні та навчальні частини), який дуже різносторонньо пояснює все, що стосується ідеї Божого Царства. Відтак у Євангелії від Матея існує п'ять частин з великими промовами Ісуса:
1). Мт 5 7: т.зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства.
2). Мт 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх як вони мають поводитись та чого сподіватись). 
3). Мт 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства як воно не помітно починається, росте і т. д).
4). Мт 18: Навчання про Церкву (йдеться головно про стосунки, які повинні існувати між синами і дочками Царства).
5). Мт 23 25 Майбутнє Царства. Це остання велика промова Ісуса в Євангелії від Матея (Мт 23 містить гостру промову Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт 2425 знаходимо слова Ісуса про долю Єрусалиму, йдеться головно про 70-ті роки першого століття, та про долю світу перед Його другим приходом Парусією).
          Матей навіть встановив формулу, щоб сигналізувати про ці підрозділи, закінчуючи їх висловом: "Коли Ісус закінчив [ці слова]" (7:28; 11:1; 13:53; 19:01; 26: 1). 
          Читання цієї неділі відображає останнє прилюдне навчання Ісуса, яке водночас є частиною Його останнього дискурсу (є частиною останньої великої промови Ісуса, за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням), записаного в Євангелії від Матея (25:31 – 46).
В довшій серії з шести притч та пересторог, які передують цій унікальній апокаліптичній драмі (цей уривок не є притчею!), Ісус  наголошує  на важливості відповідального ставлення до свого життя та постійної готовності до приходу Сина Чоловічого (Мт 24:32 – 25:30). Безпосередньо саме Євангеліє цієї неділі, фокусує в собі ряд важливих для богослов’я Матея тем, які сходяться воєдино в цій фінальній сцені.
          В цьому уривку Євангелії Матей за допомогою властивих для нього образів вказує на Божественність Ісуса (раніше напр. в 18:20 говорить, що "де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них"). Син Чоловічий в 25:31 перегукується з Дан 7:13-14, -  в біблійній традиції роль остаточного суду наприкінці цього віку (нашого часу) завжди відводилася Богові. Та ж думка представлена в равіністичній традиції та поза-біблійній апокаліптичній літературі (Оракули Сивілли 4.183–84; 1 Енох 9:4; 60:2; 62:2; 46:2; 47:3; Заповіт Авраама 14A). Описуючи Бога равіни часто використовували образ Царя. Також, хоч образ пастиря інколи й відносили до Мойсея чи Давида, під головним Пастирем завжди малося на увазі самого Господа (Єзек 34:11–17; Зах 10:3; Пс 23:1–4; 74:1–2; 77:20; 78:52; Iс 40:11; Єр 13:17; 31:10; Міх 7:14; Сирах 18:13; 1 Енох 89:18). В єврейській традиції вівці часто позначували Божий народ (пор. напр. 1 Енох 90:32-33).[1]
          Єврейські тексти говорили про те, що після того, як Бог воскресить усі народи, Він учинить над ними суд (Міх 4:3; 4 Езри 7:37). В подібний спосіб цю тему розвиває і Новий Завіт: після часу випробувань, Ісус - Син Чоловічий, повернеться (25:31; 24:29–30; пор. Дан 7:13–14) "у славі" (пор. 16:27; 24:31; 2 Сол 1:10; 2:8) "у своєму Царстві" (16:28), засівши на престолі (пор. 20:23; 22:44). Згаданий  у притчі "престол слави" (25:31) часто згадувався і в єврейських писаннях (найчастіше як "Божий престол") та мав дуже важливе значення (пор. 1 Eнох 45:3; 47:3; 60:2; 62:2).
     В єврейській літературі критерієм суду "народів" чи "язичників" є опис їхнього ставлення до Ізраїлю (пор. 4 Езри 7:37).

     В цій розповіді  як і в інших словесних зображеннях народи є "зібрані" (пор. Мт 13:40; Iс 2:4; Одкр 16:16) і розділені (пор. Мт 13:30, 49), подібно як пастир відділяє овець від козлів (пор. Єз 34:17), щоб козли могли уникнути холоду в ночі, а овець залишаючи на свіжому повітрі, оскільки так їм було більше до вподоби. Зображення праведних як овець, а неправедних як козлів, може походити від їхньої відносної цінності для власника. Крім того, в порівнянні з вівцями, козли були набагато частіше не слухняніші пастухові. Вкінці, вівці завжди коштували дорожче ніж козли, й тому, з огляду на їхню більшу корисність і вартість, їх завжди тримали у більшій кількості.
   
     В контексті Ісусового навчання в Євангелії від Матея, ця притча в цілому правдоподібно адресована не так для тих хто служить убогим та потребуючим, але насамперед тим хто приймає (або не приймає) посланців Євангелія.  В інших місцях Євангелія від Матея учні є названі "братами" Ісуса  (12:50; 28:10; пор. також про "найменших" – 5:19; 11:11; 18:3–6, 10–14); у такий самий спосіб хтось свідомо приймає Ісуса так само як приймає його посланців (10:40–42), яких потрібно гостинно приймати нагодувавши та напоївши (10:8–13, 42). Ув'язнення може означати арешти апостолів правителями та царями (10:18–19), а нездужання може бути викликане важкістю та складними умовами місій (Флп 2:27–30; можливо Гал 4:13–14; 2 Тим 4:20). Згадка про нагих та бідно одягнутих присутня в описах терпінь учнів Ісуса в листах Павла (Рим 8:35), включно з найбільш детальним та розширеним каталогом випробувань учнів Ісуса в 1 Кор 4:11 і наступних віршах.

Цар судитиме народи беручи до уваги те, як вони відповіли на Євангеліє Царства, котре їм проповідували (24:14; 28:19–20). З іншого боку, справжні посланці Євангелія зможуть успішно євангелізувати світ тільки тоді, коли вони добровільно виберуть убогість і терпіння заради Христа. Відтак під "найменшими" про котрих згадує Євангеліє, на думку більшості дослідників НЗ, мається на увазі саме апостолів та місіонерів, як також усіх убогих благовісників Ісуса.   

Благословення (Бут 12:3), спадкоємство (Мт 5:4; 19:29; 21:38) і царство, відносяться до концепції обіцяної землі з книги Виходу й тому у часи Ісуса ці поняття були частиною есхатологічної надії Ізраїлю (див. Мт 5:3–12; в Павла пор. 1 Кор 6:9–10; Гал 3:14; 5:21; Еф 1:3, 14). Уривок в 25:41–46 повторює літературний зразок з 25:34–40, але оскільки він є наступним то відіграє кульмінаційну роль.

Страхітливе завершення містить осуд тих людей, котрі не прийняли активно посланців Євангелія, й очевидно не пам'ятали того, як вони скривдили Бога. Відтак, козли відлучаються (7:23) у вогонь вічний (пор. 3:8, 10, 12), хоч Бог спочатку/ первинно не створив їх для вогню, ані вогонь для них (пор. 4 Езри 8:59–60; можливо Рим 9:22; Прип 16:4). Така дійсніть радше була "приготована" (пор. 25:34) Богом для диявола та його ангелів (пор. 2 Пт 2:4; 1QM 13.11–12; 15.13–14).

Важливо однак відзначити, що в контексті оточуючих цей уривок інших притч, "прийняття" посланців Христа ймовірно включає в себе більше ніж тільки прийняття послання Царства: це означає також відповідне поводження з своїми підлеглими та ближніми (Мт 24:45–49). Якщо учні не "приймають" один одного належним чином, тоді вони відкидають Христа, котрого представляють їх співбрати  (18:5–6, 28–29). Апостол Павло пригадує коринтянам, що бути примиреним з ним - означає примиритися з самим Богом (2 Кор 5:11–7:1).

В контексті приготування до Великого Посту важливо спитати себе кілька дуже простих, але водночас дуже важливих запитань, котрі ставить перед нами цей уривок з Євангелія від Матея. Якою є наша відповідь на проголошення Доброї Новини, яку принаймні раз на тиждень чуємо у храмі? Чи ми є відкриті для Слова настільки, що Воно стає дороговказом нашого життя? Як інші можуть пізнати, що ми живемо Словом, а не просто ним цікавимося чи його вивчаємо? Що саме (конкретне) робимо для поширення Доброї Новини?

Щиро відповіши на ці запитання, отримаємо чудову нагоду для духовної праці над собою в часі великопосного приготування до літургійної зустрічі з Воскреслим Христом.

P.S. Мої інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2014/02/25-31-46.html





[1] Окремі думки в цьому дописі основані на Keener C. S. The Gospel of Matthew: A Socio-Rhetorical Commentary, Grand Rapids, MI;  Cambridge, U.K.: Wm. B. Eerdmans Publishing Co. 2009, pp. 602–606 

понеділок, 13 лютого 2017 р.

Стрітення ГНІХ (Лк 2:22–40).

1. Контекст та впровадження в уривок.
            Текст Лк 2:22 – 40 розміщений відразу після короткого прологу в частині Євангелія, яку екзегети називають "Євангеліє  (історія) дитинства Ісуса: Лк 1:5 – 2:52."
Ця т.зв. Історія дитинства Ісуса має симетричну структуру: історія Ісуса є представлена паралельно з історією Йоана Хрестителя; цей паралелізм порушують тільки дві сцени: зустріч Марії з Єлизаветою (1:39 – 56) та знайдення Ісуса в святині (2:41 – 52).[i]
Беручи до уваги загальний консенсус  науковців щодо внутрішнього поділу в Лк 1:5 – 2:52,  можна представити його наступним чином: 1:5 – 25 пророцтво (Благовіщеня) про народження Йоана Хрестителя; Благовіщеня про народження Ісуса Христа (1:26 – 38); візит Марії до Єлизавети (1:39 – 56); народження Івана Хрестителя (1:57 – 80); народження Ісуса (2:1 – 20); принесення Ісуса до Храму (2:21(22) – 40); пасхальне паломництво Ісуса до Храму (2:41 – 52).
            В розповіді про принесення Ісуса до Храму (2: 22 – 40), Лука продовжує демонструвати реакцію людей на прихід у світ Месії. Батьки Ісуса є побожними та законослухняними. В Храмі Марія отримує очищення після народження дитини, а Ісус є принесений перед Господа, як первородний син. Загалом сцена містить чотири важливі елементи: тло події (пов'язане з вірним виконанням Марією закону: 2:22 24), пророцтво Симеона (2:25 35), реакція Анни (2:36 38) та замітка про зростання Ісуса (2:39 40).       Весь уривок підкреслює вищість та перевагу Ісуса над Йоаном Хрестителем. Мету життєвого шляху Йоана, Лука описав в часі його найменування та обрізання, але прослава Ісуса продовжується значно далі після Його обрізання – євангелист постійно підкреслює, що головна увага в Луки 1 2 належить Ісусові.
            В цьому уривку говорять пророки єврейської побожності. В наступному, промовляє вже сам Ісус. Двоє пророків, чоловік і жінка, засвідчують свою оцінку особі новонародженого Месії. Симеон заявляє, що Ісус є Божим спасінням, яке з'явилося людям: Він є світло народам та слава Ізраїлю. Насамперед згадується, що місія Ісуса недвозначно відноситься до язичників. Пізніше, в словах звернених до Марії, з'являються ще інші деталі цієї місії: присутність Ісуса є причиною падіння та підняття багатьох в Ізраїлі; крім цього прихід Ісуса принесе меч, який прошиє душу Марії. Саме в цьому уривку, Лука вперше натякає на відкинення та страждання, які очікують Месію.
            Свідчення Анни є коротким: вона проголошує про відкуплення для всього Ізраїлю, котре надходить через Ісуса, й тому дякує Богові за дитину. В цих двох сценах, людство чоловіки та жінки, приносять Богові хвалу за Ісуса.

четвер, 9 лютого 2017 р.

Добра Новина про Милосердного Батька (Лк 15:11-32)

Він сказав далі: «В одного чоловіка було два сини. 12. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. 13. Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. 14. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. 15. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. 16. І він бажав би був наповнити живіт світ стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. 17. Опам'ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. 18. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! 19. Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. 20. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. 21. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. 22. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. 23. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, 24. бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися. 25. А старший його син був у полі; коли ж він, повертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці. 26. Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б. 27. Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим. 28. Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько й почав його просити. 29. А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. 30. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. 31. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє - твоє. 32. А веселитись і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся». 
Притча про «Милосердного батька» (15:11–32) разом з притчею про «Заблукану вівцю» (15:4–7) та «Загублену драхму» (15:8–10), заповнюють цілу 15-ту главу в Євангелії від Луки  – з огляду на унікальні образи Бога, представлені в усіх 3-х притчах, її називають «Євангелієм в Євангелії».
Всі три притчі звернені до зарозумілих праведників, які нарікали на Ісуса, що «Цей грішників приймає і їсть разом з ними.» (Лк 15:2).
Молодший син.
Його поведінку характеризують дві семантичні лінії.  
Перша. За життя Батька («щось ти задовго живеш батьку!»), син просить свою частку маєтку; зібравши все, подається якомога далі від батька (у край далекий) і там розтрачує свій маєток, живучи розпусно. Прогайнувавши усе, почав так  бідувати, що дійшов до крайньої межі – найнявся пасти свині (нечисті тварини для євреїв). Ця лінія провадить до низу.
Друга. Опам'ятавшись, усвідомлює, що навіть наймити у домі його батька мають подостатком хліба, а він конає з голоду. Вирішує встати і рухатися назад – вибиратися з цього багна, але водночас усвідомлюючи зухвалість та ганебність свого вчинку, навіть не мріє про те, щоб його прийняли як сина: «Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! 19. Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів».  Рішення не залишається просто доброю постановою: «І встав він і пішов до батька свого. Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином». Ця лінія провадить догори, – хоча син і не надіється на попередній статус.
Батько
Батько постійно чекає і виглядає сина, – інакше важко пояснити чому «як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його». Реакція батька окреслена словом «змилосердився» (гр. ἐσπλαγχνίσθη – пасивний стан 3-ї особи однини, вказує на Бога як підмет дії; Лука ще 2 рази вживає це слово в 7:13 та 10:33), яке означає найвищий ступінь співпережиття та солідарності з іншою особою.  Він настільки «зачекався» свого сина, що як юнак біжить йому на зустріч, кидається на шию, цілує та на «одному диханні» наказує слугам: «Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. 23. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, 24. бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся.». Цю останню фразу «бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся» Батько повторить ще раз – тоді коли старший син не схоче радіти та веселитися з приводу повернення молодшого брата, тим самим підкреслюючи суть повернення – був мертвий через гріх та ожив повернувшись до життя гідного сина; пропав відійшовши від Батька в далекий край і знайшовся повернувшись до отчого дому.
Старший син
Почувши що молодший повернувся живий-здоровий та що з цього приводу батько справляє бенкет, старший брат «розгнівався і не хотів увійти». Великодушність та милосердя Батька, в старшому сині пробудили ревність, жаль та розчарування, які вилилися в гірких докорах: «Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля». Життя поруч з Батьком не стало для нього нагодою, щоб стати подібним до Нього… Так, фізично, на зовні, формально, –  він ніколи не відійшов. Але чи був по справжньому близько?
Добра Новина
Серед нас дуже багато молодших і старших братів – одному Богові відомо, котрих більше. «Старші» брати, як «порядні люди» не завжди мають вирозуміння, терпеливість чи готові на великодушність стосовно «молодших». Цілком можливо, що кожен з нас в різні періоди життя, в тій чи іншій мірі, перебуває в ролі молодшого чи старшого брата.  Але не зважаючи на всі труднощі та перипетії життя, важливо не забувати, що ми маємо спільного Батька, милосердя і любові котрого, вистачить для всіх. Дуже різні дороги життя братів, можуть перетнутися в оселі Батька. Саме обійми Отця – це місце зцілення для одних і других. Великодушність і милосердя Бога, котрий терпеливо чекає, бачить з далека та завжди вибіжить на зустріч, щоб поцілувати, кинутись на шию і радіти нашим поверненням – і є Доброю Новиною для мене і для тебе, – не залежно від того, чи ми відійшли в далекий край чи просто формально перебуваємо поруч.

P.S. Інші мої думки про цю притчу, є на цьому блозі за наступним посиланням:


четвер, 2 лютого 2017 р.

Притча про митаря та фарисея (Лк 18:9-14).

Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших, він сказав цю притчу: «Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий митар. 11. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надомною грішним! 14. Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, вивищений.»
Притча містить протиставлення доброго та поганого персонажа з несподіваною переміною ролей – подібне можна побачити в притчах про «Багача та Лазаря» (Лк 16:19–31) чи «Милосердного самарянина» (Лк 10:25–37).
 Розповідь представлена в такий спосіб, що відразу впадає у вічі різкий перехід від фарисея до митаря, що виразніше підкреслює контраст між цими особами.
Наші сучасні уявлення про фарисеїв є доволі стереотипними, однак слухачі Ісуса сподівалися, що героєм історії виявиться якраз фарисей, а не митар. Слово «фарисей» в перекладі з єврейської на українську мову, може на думку деяких дослідників означати «відокремлений», інші ж перекладають його як «ревнитель». Фарисеї були нащадками хасидеїв (благочестивих), які боролися за чистоту віри в одного Бога супроти язичницької реакції, зокрема в часі насильного накидання геленістичної культури сирійськими правителями Селевкідами, які  по смерті Олександра Македонського отримали владу над однією з частин його імперії – про ці події довідуємося з розповідей у 1-2 книгах Макавеїв. Фарисеї вірили в наперед призначення, проте визнаючи, що історія знаходиться під Божественним контролем, визнавали свобідну волю. Вони також вірили у безсмертя душі та воскресіння тіла; вірили в ангелів та авторитет усного передання. На їхню думку «Суть релігії полягала в підпорядкуванню Закону. Божа милість дається тільки тим хто зберігає Закон».
Цікавим є факт, що за кілька століть після Ісуса, юдейський Талмуд також доволі критично розрізняє поміж смиренними та загорділими фарисеями. Отож, в Талмуді знаходимо опис сімох типів фарисеїв, при чому п’ять з них супроводжуються насмішкуватими епітетами.
 1. Фарисеї «почекай трошки» завжди мали причину, щоб не зробити якусь добру справу. 2. Були також «вдарені» фарисеї – щоб не дивитись на жінок, вони закривали очі й натикалися на стіни. 3. Фарисеї «вистав-плече» немов би ставили свої добрі діла на показ на плечі, щоб всі їх могли бачити. 4. «Горбаті» фарисеї ходили сутулі, демонструючи іншим своє смирення. 5. Фарисеї «які вічно підраховують» – постійно підраховували баланс своїх добрих та злих діл. 6. Фарисеї «богобоязні» стали в страсі та трепеті перед Богом. 7. Фарисеї «боголюбиві» – справжні сини Авраама та фарисеї істинні.[i]
Найбільша проблема з фарисеями, однак, була не тільки в їхньому лицемірстві, яке Ісус дуже часто, гостро картав задовго до дошкульних характеристик в їхньому ж Талмуді, – візьмімо напр. цілу 23-тю главу Євангелія від Матея. Проблема полягала також і в іншому, – фарисеї думали, що спасіння можна заслужити перед Богом ретельним виконанням Закону. Спасіння для них не було Божим даром та виявом великої Божої милості. Вони не хотіли признаватися собі, що грішити можна також і думками (пор. напр Мт 5:27–28). Св. Павло сформулював це доволі відверто: «Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то ні; 19. бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу.»  (Рим 7:18–19).
Відтак притча дуже промовисто ілюструє поставу людини, яка думає, що їй щось належиться. По праву. З іншого боку митар, був свідомий того, що він є грішна людина й потребує Божої милості, про яку смиренно просив у молитві. Вислів «помилуй мене/ змилуйся надомною» (ἱλάσθητί μοι) можна перекласти як «Даруй мені відкуплення». Звідси, тема оправдання перетворює цей текст в один з найбільш близьких текстів до богослов’я св. Павла, який казав, що «собою ж не буду хвалитися, хіба лиш моїми немочами» (1 Кор 12:5) та, що «благодаттю Божою я є те, що є, а благодать його в мені не була марна»  (1 Кор 15:10). 
Найкращим біблійним коментарем до цієї притчі є блаженства та вислови «горе вам» з «Проповіді на рівнім місці» в Лк 6:2026: «Блаженні вбогі, бо ваше Царство Боже. 21. Блаженні, голодні нині, бо ви насититеся. Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись. 22. Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім'я Сина Чоловічого ради. 23. Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі. Так само бо поводилися з пророками батьки їхні. 24. Горе ж вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. 25. Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати. 26. Горе вам, коли про вас усі люди будуть добре говорити. Так само бо з ложними пророками поводилися батьки їхні
На іншому рівні, ця притча, також пригадує нам, що навіть найбільш побожна людина може втратити відчуття, що таке справжні ціль та сенс життя. Текст закликає нас віднайти живого Отця в Бозі й прийняти «цього митаря», ким би він не був, як брата. [ii]

P.S. Інші мої думки про цю притчу, є на цьому блозі за наступним посиланням:




[i] Metzger B.M., The New Testament: Its background, growth, and сontent, Nashville 2003, p. 49-51
[ii] Blomberg C.L., Interpeting the Parables, Downers Grove 1990, p. 254-257