четвер, 18 вересня 2014 р.

Коментар на читання апостола (Флп 2:5–11) в свято Різдва Богородиці.


1. Текст Флп 2:5–11
5. Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. 6. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, 7. а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, 8. він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж - хресної. 9. Тому і Бог його вивищив і дав йому ім'я, що понад усяке ім'я, 10. щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, 11. і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.
2. Особливості послання до Филип'ян.
          Послання до Филип'ян – один із найсердечніших листів Павла, які нам відомі. Відповідно до згадки в Дії 16:11–15 – Филипи, –  перша громада, яку Павло заснував на території Європи. В усі наступні роки відносини Павла з филип’янами  були надзвичайно близькими й теплими: вони неодноразово посилали йому гроші й допомогу, коли він був у Солуні (4:16).
          Коли Павло опинився у в’язниці в Римі, вони  відрядили до нього посланця на ім’я Епафродит, що відвіз йому трохи необхідних речей (4:18). Через деякий час Епафродит побажав повернутися у Филипи (2:25–29), і Павло скористався з нагоди послати з ним листа.        Хоча апостол перебуває у в'язниці й чекає судового розгляду (2:2; 3:8–14; 4:11–13), його послання буквально дихає радістю та миром. У цьому листі Павло говорить про свою любов до филип'ян, дякує їм за подарунки, повідомляє новини, закликає зберігати єдність / спільність  духа (1:27; 2:1: κοινωνια πνευματοσ) та підбадьорює.
          Звідки апостол черпає стільки енергії та відваги? Два вірші дуже чітко показують, глибокий зв'язок Павла з Ісусом. На самому початку листа він пише: "Для мене бо життя Христос, а смерть прибуток"(1:21). В останній главі великий апостол свідчить: "Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. 13. Я можу все в тому, хто укріплює мене (4:12 – 13).
3. Особливості гімну Флп 2:5–11.
          В другій главі, котра є ключовою в цьому листі, розміщений Христологічний гімн (2:5 –11), в якому Павло закликає своїх адресатів наслідувати Христа. Це найвідоміший уривок з послання до Филип'ян (і один з найбільш пам'ятних з написаного апостолом). Більшість вчених вважає, що Павло тільки записав, а не сам склав цей гімн. Мабуть, филип'яни були знайомі з цим гімном, який з'явився ще до Павла й був написаний арамейською мовою, а сам Павло, можливо, навчив їх його під час свого першого візиту. Апостол міг дізнатися цей гімн в 30-ті роки незабаром після свого звернення.
          На прикладі цього глибокого уривку, легко запам'ятати одну з дуже характерних особливостей листів Павла: апостол ніколи не писав текстів з теоретичним богослов'ям. Всі листи Павла мають, як правило, догматичну (богословську) та паренетичну (повчальну, заохочувальну) частини. Повчальна  частина завжди випливає з догматичної, й тому, пізніше після Павла, Отці Церкви ніколи не писали чогось, що не можна було б застосувати в щоденному житті. Гімн в Флп 2:5–11, є прекрасним прикладом того, як високе богослов'я може бути прикладом для духовного життя.  
          Фразу «будучи образом Божим / будучи в Божій природі» можна зрозуміти двояко: або як вказівку ​​на рівність з Богом (і несотвореність; пор. «Слово було Бог» в пролозі Йоана), або як вказівку ​​на перебування в образі/подобі Бога (пор. Бут 1:27: «створив Бог людину на Свій образ»), відповідно, нижче, а не рівним Богові. Звідси два варіанти: або Ісус Христос вже був рівний Богові, але не тримався за це; або отримав можливість стати рівним Богові, але не вхопився за неї (на відміну від Адама, який піддався спокусі в Бут 3:5 - «будете, як боги»). Звідси є два розуміння динаміки гімну: або Христос спочатку був рівний Богові, а потім став чоловіком прийнявши образ раба; або Христос не був рівним Богові (але був в образі Бога і в образі людини) і прийняв образ раба (не спробувавши стати рівним Богові). Богословська різниця полягає в наступному: або тут іде мова про Воплочення божественної особи (як в Йо 1), або про двох Адамів: Адама з Буття (який був в образі Бога, але гордо спробував ще піднестися і тому впав) та Христа (який був в образі Бога, але смиренно вибрав приниження, а тому був возвеличений і прийняв божественне ім'я: 2, 9– 11).[i]
          Хоча сам по собі гімн носить христологічний характер, його повчальний контекст - сотеріологічний, тобто він закликає адресатів для свого спасіння слідувати за прославленим Христом. Замість того щоб пильнувати свої інтереси і шукати своєї вигоди (2:34), филип'яни повинні мати той же образ думок, що і Христос, Який показав, що шлях до Бога полягає не в прагненні до більш високого становища, але в смиренній покорі перед Богом, навіть до хресної смерті.[ii]
4. Короткий коментар до тексту Флп 2:5–11.[iii] 
          Коли люди в стародавньому світі думали про героїчних лідерів, правителів і королів вони часто згадували про Олександра Македонського (356-323 до н.е.). У віці 20 років він став наступником свого батька Филипа на престолі Македонії, швидко запанував над усією Грецією, а потім приступив до вирішення завдання – на його погляд, зовсім маленького – підкорення решти світу. До тридцяти трьох років, коли він помер, він досяг таких успіхів, що, відповідно до уявлень того часу, заслужив божественного титулу. (Сам він не заперечував.)
          В часі апостола Павла зрівнятися величчю з Олександром міг тільки імператор Август, який поклав кінець довгій громадянській війні в Римі та приніс мир усьому відомому тоді світу. Незадовго до цього безліч вдячних підданих також стали вважати його божественним. Влада, заснована на військовій силі, і великі організаційні здібності, необхідні для утримання в одних руках величезної імперії, здавалося, робили такий висновок цілком природним. Інші правителі щосили намагалися наслідувати його приклад. Саме так виглядав в ті часи героїчний вождь.
          Тільки коли ми це зрозуміємо, ми побачимо, наскільки глибоко суперечила цій моделі, наскільки йшла врозріз із усією тогочасною культурною традицією Блага звістка апостола Павла про Ісуса з Назарету, воскресіння якого потвердило Його як Месію Ізраїлю й істинного Господа усього світу. Він був справжнім, а Олександр та Август виглядали тільки пародією на Нього. Саме так представлялася й ідея панування над всім всесвітом. А чи сказав що-небудь подібне сам Ісус? «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. 43. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44. і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. 45. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.» (Мк 10:42–45).
          Тепер візьміть цей кричущий контраст між язичницькими богами та героями й Ісусом з Назарету і розгляньте його крізь призму Старого Завіту. Хто з них в своїй гордині скористався шансом стати «як Бог, що знає добро й зло»? Як хто? Адам, зрозуміло. Олександр та Август діяли так, як вважав нормальним весь людський рід протягом  всієї його історії. Де ж, однак, вихід? У Старому Завіті народ Ізраїлю – народ Божий – це народ-слуга, чий терплячий послух Богові парадоксальним чином послужить виконанню його рятівного задуму відносно світу, котрий перебуває в сумному занепалому стані. Однак Ізраїль також перебуває в рабстві – він разом з усім людським родом пройшов шлях Адама. В часі апостола Павла були ізраїльські правителі, які тільки й мріяли повторити долю Олександра і Августа. І що ж залишалося робити? Є такі речі, які можна виразити тільки у віршах. Мабуть, тема, якої торкається Павло, в середині свого Послання до Филип'ян, – одна з них. Тут Павло дає відповіді як на дане питання, так і на багато, багато інших, щоб закласти глибокі основи для найскладнішої праці з створення єдності в самопожертві, якою і є церква. До цього часу точаться суперечки про те, чи сам апостол склав цю поему або ж використовує тут готовий твір іншого християнського автора. Ясно, однак, що тут ми бачимо дуже раннє сповідування християнської віри в Ісуса – хто Він був і що Він вчинив; все наступне богослов'я в побожному трепеті споглядає на чудовий, повний і багатий виклад вчення про Боже втілення  в Ісусі Христі, яке згодом стане класичним.
          Тепер давайте з'ясуємо одну, зазвичай не добре зрозумілу, тезу. У вірші 7 апостол Павло говорить, що Ісус «принизив себе» (применшив себе). Іноді люди думають так: це означає, що Ісус, божественний до цього моменту, ставши людиною, якимось чином перестав бути божественним, а потім повернувся до свого попереднього стану і знову став божественним. Насправді це повністю суперечить тому, що має на увазі Павло. Основна думка вірша 6 – Ісус був дійсно рівний Богу Отцю та існував до того, як став людиною у плоті (вірш 7). Однак рішення стати людиною і пройти весь шлях в послусі – послусі божественному задумові спасіння – так, весь свій земний шлях аж до хреста – це рішення яке не завадило йому залишатися божественним. Це рішення про те, що це взагалі означає – бути божественним.
          Ісус зберігає свою рівність із Богом. Весь сенс хреста, на думку Павла, в тому, що «Бог у Христі примирив із собою світ» (2 Кор 5:19). Основна думка віршів 6 і 7 у тому, що Ісус не вважав цю рівність чимось таким, з чого можна отримати вигоду, чим можна скористатися. Швидше, Предвічний Божий Син, котрий став людиною в Ісусі з Назарету, розглядав свою рівність Богу Отцю як щось, що зобов'язує його вчинити обраний подвиг до кінця: стати людиною, стати представником народу Божого і померти під вагою земного зла. Ось це й означало бути рівним Богові. Коли ви подивитеся на втіленого Божого Сина, котрий вмирає на хресті, треба зрозуміти найголовніше: ось що означає бути Істинним Богом –Богом жертовної любові.
          На початку вірша 9, автор говорить «тому і». Який тут зв'язок? Чому Ісуса, про діяння котрого йдеться в віршах 6–8, слід славословити таким чином? Відповідь така: у своєму втіленні та хресній смерті Ісус зробив те, що може зробити тільки Бог. В цьому суть всього християнського вчення про Бога: в Єдиному Бозі Ізраїлю, Творці і Вседержителі, слід розгледіти різні прояви – такі різні і водночас настільки тісно пов'язані між собою, що можна назвати їх «Отцем» і «Сином». Апостол Павло проводить свою лінію дуже чітко: він не виходить за рамки юдейського монотеїзму. У вірші 11 він цитує пророка Ісаю (45:22–23), безапеляційно монотеїстичний  уривок із Старого Завіту: «Оберніться до мене і спасетеся, всі кінці світу, бо я Бог, і іншого немає! 23. Клянуся сам собою, із уст моїх виходить правда, слово незмінне: Передо мною зігнеться кожне коліно, мною кожен язик буде присягатись». Ось тут і криється весь сенс: Бог, який не ділиться славою ні з ким іншим, розділив її – з Ісусом, а тому Ісуса слід визнати тим, хто був одвічно «рівним Богові». І Його земний шлях від втілення (Різдва) до хресної смерті, слід розглядати не як щось, що вимагало від нього на деякий час перестати бути Богом, але навпаки – найдосконаліше самовираження – одкровення Істинного Бога людям.
          В часі апостола Павла більшість людей, які абсолютно нормально сприймали ідею про те, що такі люди, як Олександр або Август, можуть стати богами, були вражені до глибини душі і не могли повірити в те, що єдиного та Істинного Бога можна нарешті впізнати, в обличчі недавно розп'ятого юдея. У наш час також безліч людей не може вмістити цю думку, і можна запитати себе – а чому? Чи може так статися, що і ми дозволимо собі скотитися до язичницьких понять про божественність і ці поняття завадять нам сприйняти Ісуса Христа як Бога? Якщо так, то чи не час нам зробити те, до чого закликає нас Новий Завіт і, зокрема, цей чудовий поетичний уривок з послання апостола Павла, – почати з самого Ісуса і продумати весь образ Бога крізь призму Його особистості?
          І коли ми це зробимо, ми виявимо, що перед нами відкривається картина, котра справді стає викликом. Це такий Бог, який явив себе світові саме тоді, коли Він відмовився від усіх своїх прав заради цього світу. Так, каже Павло, і це і є «думки Христа», образ думок, який притаманний вам саме в силу того, що ви – Христові (вірш 5). І якщо ви дійсно живете в Христі і Його життям, повчання, викладені у віршах 1–4, стануть вам набагато ясніші.
          Вкінці, важливо також відзначити чому ми читаємо цей чудовий текст в день празника Різдва Богородиці. Подібно, як життя Ісуса було сповнене послуху волі Отця, так само сенс життя Богородиці від першого до і останнього його моменту, був сповнений постійним "Так!" Богові. Звідси Ісус і Марія через своє життя вказують нам шлях до справжньої величі, котрий сучасний світ не розуміє, а відтак і не хоче сприймати, але котрий єдиний зумовлює зріст, а не деградацію людини.



[i] BROWN R. E., An Introduction to the New Testament, Doubleday, New York 1997,491-492
[ii] там же - 493
[iii] WRIGHT T., Paul for Everyone: The Prison Letters - Ephesians, Philippians, Colossians and Philemon (New Testament for Everyone) SPCK. Kindle Edition 2011, 99 -103



Немає коментарів:

Дописати коментар