16 . Бо Павло вирішив плисти попри Ефес, щоб не
баритися в Азії; поспішав бо, щоб, по змозі, на день П'ятидесятниці бути в
Єрусалимі. 17 . З Мілету він послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви. 18 .
Коли ж вони прийшли до нього, він до них промовив: «Ви знаєте, як з першого
дня, коли я вступив у Азію, увесь час поводився я з вами... 28 . Зважайте на
самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб
пасли Церкву Божу, що її він придбав кров'ю власною. 29 . Я знаю, що по моїм відході
ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. 30 . Та й з-поміж вас
самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою
учнів. 31 . Тому чувайте, пригадуйте собі, що я три роки, ніч і день, не
переставав кожного з вас із сльозами наводити на розум. 32 . А тепер передаю
вас Богові і слову його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між
усіма освяченими. 33 . Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від
кого. 34 . Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці
руки. 35 . У всьому я показав вам, що, так працюючи, треба допомагати
слабосильним і пам'ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: «Більше щастя -
давати, ніж брати.» 36 . Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними почав
молитися.
Контекст
Лука
продовжує описувати подорож Павла. Місто за містом, острів за островом і Павло, який недавно воскресив юнака в Троаді
(Дії 20, 7 – 12) – вже в Мілеті. Оскільки, як ми
знаємо з попередніх розповідей та тексту, він хоче попасти до Єрусалиму на
свято П'ятидесятниці, а опісля далі подорожувати до самого Риму, Павло вирішує
не заїжджати в Ефес, але натомість запрошує Ефеських пастирів приєднатися до
нього в Мілеті. Саме тут відбувається його зворушлива прощальна розмова з
єпископами цих територій. В ній Павло просить єпископів оберігати Божий народ –
Церкву та жертовно й безкорисливо їй служити.
Церква
В своїх
посланнях Павло часто вживає різні образи Церкви. Три найвідоміші з них
присутні в посланні до Ефесян: образ Тіла, в якому вірні є члени, а Христос є
Головою (1, 22 – 23; пор. також 1 Кор 12, 27 ), образ Храму,
в якому Ісус є наріжним каменем (2, 20 – 22) та образ
Церкви як Нареченої, якої Нареченим є Христос (5, 21 – 32).
Хоч членами Церкви є звичайні смертні люди, які часто обтяжені своїми немочами,
однак завдяки Христові, вона має також Божественну природу.
"Еклезія" –
Церква, –
не залежить від соціології ні в першому наближенні, ні по суті. Інституція – не
більше ніж емпіричний слід "таїнства". Церква насамперед є силою
воскресіння, таїнством Воскреслого, який дарує нам Своє воскресіння. Нова Єва,
Церква виникає з пробитого боку Христа подібно до того, як Єва виникла з ребра
Адама. З простромлених ребер Христа витекли вода і кров (Йо 19, 34): вода
хрещення, кров Євхаристії.[i]
Постійне чування
Життя Церкви є постійним чуванням в
очікуванні Парусії. Час Церкви це час благовісті для всього світу. Й тому,
"По суті Церква це ніщо інше, як світ, який перебуває на шляху до
переображення, світ, який отримує у Христі прозорість для райської повноти. Рай
Присутності є воістину сам Христос, який сказав розіп'ятому поруч з Ним
розбійникові, який повірив: "Сьогодні
будеш зі Мною в раю" (Лк 23, 43). Мир у Христі, нове небо і нова
земля, приходять до нас у таїнствах Церкви, в Писанні, яке теж є таїнством.
Таїнства представляють собою різні аспекти глобальної сакраментальності Церкви,
осередком, сонцем якого є – "таїнство таїнств", – Євхаристія."[ii]
В постійному чуванні Церква очищує
Божим Словом та годує їжею безсмертя – Євхаристією,
тих які у Христі, стають новим творінням (пор. 2 Кор 5, 17). Так триває вже
близько 2000 років. У своєму творі "Проти Єресей", Св. Іриней
Ліонський так пише про Церкву: "Проголошення Церкви залишається всюди
одним і тим же і рівним собі, що спирається на свідчення пророків, апостолів і
всіх учнів, на початку, середині і наприкінці, – на всіх щаблях
розкриття Божественного діяння, протягом безперестанної Божої дії, яка спасає
людину та відкривається нашій вірі. Ця віра, яку ми отримуємо від Церкви і
зберігаємо, подібно як якийсь коштовний бальзам невпинно сама оновлюється
завдяки дії Святого Духа, а також оновлює посудину, яка її вміщає. Справді,
Церква передає цей Божий дар так, як Бог передав Своє дихання сотвореній Ним
плоті, щоб всі її члени отримали життя. У цьому дарі збережена повнота єднання
з Христом, тобто Святий Дух є запорукою нашого нетління, міцністю нашої віри,
сходами сходження до Бога ... Бо де Церква, там і Дух Божий, а де Дух
Божий, там і Церква і всяка благодать"(Глави
3, 24, 15)[iii].
Завдання та приклад Пастирів Церкви
Члени Христової
Церкви, хоч і становлять одне тіло, мають однак різні завдання та служіння
(пор. 1 Кор 12; 1 Тим; 2 Тим; Тит). Особливим є служіння провідників Церкви – Єпископів, та їх помічників священиків та дияконів.
Звернення Павла до Ефеських пресвітерів (в часі ранньої Церкви, інколи це
ж слово означувало і єпископів) відрізняється від його промов в Діяннях 13–14
і 17, й швидше нагадує послання. Наприклад в 1Сол 2, 5 – 12
апостол нагадує, що ніколи не ставився до благовісті корисливо, й ніколи не
намагався мати з неї якийсь прибуток: "Та
й не було в нас ніколи лестивого слова, як знаєте, ані таємної зажерливої
думки. Бог тому свідок! 6 . Ми не шукали від людей слави, ні від вас, ані від
інших, 7 , хоч і могли, як апостоли Христові, бути тягарем вам. Ми, навпаки,
були лагідні між вами. Як годувальниця піклується про своїх дітей, 8 . так і
ми, з палкого до вас почуття, раді були передати вам не лише Божу Євангелію, а
й власні душі; такими дорогими ви нам стали. 9 . Ви пам'ятаєте, брати, про наш
труд та про працю: вночі і вдень ми працювали, щоб з вас когось не обтяжити, та
проповідували вам Божу Євангелію. 10 . Ви й Бог свідки, як свято, справедливо й
бездоганно ми поводилися між вами, віруючими. 11 . Самі знаєте, як ми кожного з
вас, мов батько своїх дітей, 12 . просили, умовляли й заклинали жити достойно
перед Богом, який вас кличе до свого Царства і слави" В цих словах не
має ні гордості ні вихваляння: Павло тільки показує, що означає наслідувати
Ісуса. Подібні слова звернені також і до филип'ян "Чого ви навчилися, що прийняли, що почули та бачили в мені – те чиніте, і Бог миру буде з вами" (Флп 4,
9).[iv]
Павло, який виріс у місті, в своїх
посланнях як правило вживав образи властиві для його середовища: він говорив
про спортивну атлетику, будівництво будинків, юридичні документи і т. д. Інколи
також з'являються образи насіння, врожаю, прищеплення маслин, які очевидно взяті з сільського життя. Тут же ж
уривок унікальний тим, що він пише про себе та про місцевих єпископів,
як про пастирів, а про вірних, як про овець, яких пастирі повинні пильнувати та
захищати: "Зважайте на самих себе й
на все стадо" (20, 28) – одне не повинно
виключати інше; не треба думати, що хтось може зайнятися виключно
"стадом", а про власний духовний ріст може забути. Завдання нелегке й
дуже відповідальне! Бог дав померти ганебною смертю Своєму Синові, щоб "придбати" стадо (20,
28 ).[v]
Мабуть, тут в Діяннях найбільш прямо
йдеться про сенс хреста і показується міра Божої любові та боргу пастирів.
Пастирі повинні бути завжди на сторожі: в будь-який момент на їх підопічних
можуть напасти хижі вовки. Без сумніву, Павло мав на увазі Димитрія з його
приятелями, які затамували злість на християн за фінансові збитки, а також
жриць Артеміди, в яких різко впала відвідуваність храму. Напевно поблизу були
ще й чаклуни, які не поспішали спалювати свої магічні книги й горіли спрагою
помсти: нехай, мовляв, всі знають, що їх сила більша ніж у Ісуса! Та й не вони
одні: коли апостол писав Еф 6, 10 – 20, він аж ніяк
не жартував. Найгірше однак те що, бувають і вовки в овечій шкурі: "Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що
говоритимуть пагубні речі" (Дії 20, 30). І тоді виходить вже
протистояння не відкрите, а більш витончене, викликане спотворенням істини.
Нажаль, часто найвідоміші єресі не заперечують фундаментальних положень
християнства: це було б занадто просто; вся Церква негайно розпізнала б небезпеку.
Вони бувають тоді, коли люди беруть якийсь один елемент (можливо, важливий, але
не центральний) і зациклюються на ньому
роздмухують його до неналежних пропорцій[vi].
Павло прибув до Мілету не для того,
щоб проповідувати, а щоб попрощатися, і повернутися думками до того часу, коли
він був з цією церквою, –
до свого служіння в ній. Читаючи цілий уривок можна побачити, що апостол дуже
підкреслює свою безкорисливість, оскільки в античності дуже часто подорожуючі
вчителі піклувалися більше про власний гаманець ніж про інтереси слухачів та
учнів. Павло боявся, щоб після його
відходу його не сприйняли саме за таку людину; окрім того він переживав, щоб
пастирі і вчителі в громаді і самі не стали так себе вести. Тому тут виникає
тема любові Христової: любові, про яку мало лише говорити, але яку необхідно
втілювати в життя[vii].
Більшість екзегетів вважає, що
вислів в Діяннях 20, 35 (У всьому я
показав вам, що, так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам'ятати слова
Господа Ісуса, що сам сказав: "Більше щастя – давати, ніж брати") справді належав Ісусові:
наприклад його легко уявити в Нагірній проповіді (Мт 5 – 7).
Вислів має сенс не тільки як вказівка
учням, але і як характеристика самого Ісуса (пор. Йо 13, 1 –
"полюбивши своїх, що були в світі,
полюбив їх до кінця"; Флп 2, 6 – 11 –
"не вважав за здобич свою рівність
із Богом, 7 . а применшив себе самого ... аж до смерті, смерті ж – хресної"). Для нього суть благовісті
полягала не в якійсь абстрактній доктрині або теорії, не в магічній формулі, не
у володінні таємним ім'ям, яке дозволяє керувати подіями, але в тому, що "так працюючи, треба підтримувати слабких".
Тут Павло має на увазі своє рішення самому заробляти на життя (собі і іншим).
Ніхто не зможе сказати, що він отримував гроші від свого знання Біблії чи свого
красномовства. Він ніколи не зазіхав на красивий одяг або коштовності (Дії 20,
33). Він вставав рано і лягав пізно. У нього були встановлені години для
молитви, а вдень він тяжко працював вириваючи час то тут, то там, щоб звіщати
Слово, провідати недужого або стражденного, а якщо хтось похитнеться,
застерегти, спільно помолитися і поплакати (Дії 20, 31). Він віддавав, віддавав
і віддавав. Правда, він ще й отримував – любов,
прихильність, підтримку, дружбу; люди охоче відчиняли перед ним двері своїх
будинків, їх обличчя світлішали, коли вони його бачили. Але він жив Євангелієм,
як він його розумів –
"словом благодаті Його"
(Дії 20, 32), –
яка не є теорією, але шляхом життя. (Тому не було дивним, що в кінці його
промови слухачі розплакалися при думці, що вони його більше не побачать.)[viii]
Значення для нас: кінцеві
запитання
Цього року минає 25 років, від того
часу, коли наша Церква вийшла з підпілля. Час в катакомбах був часом іспиту
віри для тисяч мучеників та ісповідників з поміж, єпископів, священиків,
монахів, монахинь та вірних нашої Церкви.
Наскільки сьогодні ми зберігаємо та
розвиваємо дар віри, переданий нам у спадщину від наших батьків та старших
братів і сестер у вірі?
Наскільки свідчення наших мучеників
та ісповідників служить для нас у XXI ст. моделлю для
особистого свідчення, ревності та вірності Христові?
Що робимо для того, щоб приклад
служіння та самопожертви Св. Павла був помітний у нашому щоденному житті?
[i] Clement
O. Sources. Les mystiques chrétiens des origines. Textes et commentaires., Paris,
Desclee de Brouwer 2008, 111
[ii] Clement
O. Sources, 111 – 112
[iii] Цитується за Clement
O. Sources, 112 – 113
[iv] Wright N.
T. Acts for Everyone. Part 2. Chapters 13-28., London
SPCK 2008, 130–131
[v] Wright N.
T. Acts for Everyone. Part 2.,
136–137
[vi] Wright N.
T. Acts for Everyone. Part 2.,
137–138
[vii] Wright N.
T. Acts for Everyone. Part 2.,
132
[viii] Wright N.
T. Acts for Everyone. Part 2.,
135–136
Немає коментарів:
Дописати коментар